Документ втратив чиннiсть!

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
02.10.2017 N 826/4406/16

(Постанову скасовано на підставі Постанови
Верховного Суду
N 826/4406/16 від 12.06.2018)

Про визнання протиправною та скасування Постанови
N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Федорчука А. Б., суддів: Качура І. А., Мазур А. С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування Постанови N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, На підставі ч. 4 ст. 122 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні, встановив:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, в якому просить суд:

- визнати незаконним та нечинним пункт 1 частини 9 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова "і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання";

- визнати незаконним та нечинним пункт 2 частини 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова: "зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання".

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що постанова в частині, що стосується необхідності мати дозвіл на придбання зброї покупцем як ліцензійної умови продавця, обмежує права позивача та грубо суперечить Конституції та законам України.

Позивач зазначив, що на момент звернення до суду закон, який би встановлював правовий режим власності на зброю, як і будь-які обмеження щодо її придбання, відсутній, а відтак оскаржувані пункти постанови КМУ N 1000 від 02.12.2015 року суперечать положенням ст. ст. 8, 19, 41 та п. 7 ст. 92 Конституції України.

Додатково позивач зазначив, що оскаржувані пункти постанови КМУ N 1000 від 02.12.2015 року суперечать визначеному нормами Цивільного кодексу України принципу вільного обігу зброї як речі у цивільному обороті; встановлюють обмеження не для ліцензіата, а для покупця; виключають можливість огляду та перевірки зброї до моменту її придбання, що не узгоджується з вимогами ст. ст. 5, 17 Закону України "Про захист прав споживачів".

Крім того, на думку позивача, відповідачем при прийнятті оскаржуваної постанови не дотримано принципу прозорості та врахування громадської думки, який передбачений ст. 4 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", оскільки не враховано пропозицій та зауважень позивача як голови наглядової ради Всеукраїнської громадської організації "Українська асоціація власників зброї".

В ході судового розгляду даної справи представники позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі.

В наданих суду письмових запереченнях представник відповідача зазначив, що позивач належними і допустимими доказами не довів наявність порушеного права внаслідок видання оскаржуваної постанови.

В судовому засіданні представник відповідача зазначив про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

07.07.2017 року суд з урахуванням думки присутніх представників сторін на підставі вимог ч. 4 ст. 122 КАС України ухвалив здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані позивачем і відповідачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

02.12.2015 року Кабінет Міністрів України видав постанову N 1000 (далі - оскаржувана постанова), якою затвердив Ліцензійні умови (далі - Ліцензійні умови) провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу.

Як зазначено в преамбулі зазначеної постанови, вона прийнята відповідно до пункту 11 частини першої статті 7, частини другої статті 9 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності".

Ці Ліцензійні умови встановлюють вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії, а також організаційні, кадрові та технологічні вимоги до матеріально-технічної бази ліцензіата, обов'язкові для виконання під час провадження діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду (далі - зброя, боєприпаси до неї); виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони (далі - спеціальні засоби) та їх продажу.

Так, відповідно до п. 1 ч. 9 оскаржуваної постанови зберігання зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів здійснюється з дотриманням таких вимог: зброя, боєприпаси до неї, спеціальні засоби зберігаються в торговельному залі на вітринах, стелажах, прилавках за умови неможливості раптового заволодіння ними (скріплені тросом, зачинені вітрини тощо) і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання.

Згідно з п. 2 ч. 12 оскаржуваної постанови господарська діяльність з торгівлі зброєю, боєприпасами до неї, спеціальними засобами провадиться з дотриманням таких вимог, зокрема, зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання, мисливські ножі - на підставі дозволу на право зберігання і носіння зброї або дозволу на право придбання холодної зброї, паспорта громадянина або документа, який засвідчує особу, газові балончики - громадянам, які досягли 18-річного віку, за наявності паспорта.

Позивач, вважаючи, що постанова в частині, що стосується необхідності мати дозвіл на придбання зброї покупцем як ліцензійної умови продавця, обмежує його права на вільний вибір продукції, звернувся до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частиною 2 ст. 171 КАС України визначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ч. 3 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, зокрема, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно зі ст. 152 Конституції України, статтею 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" виключно до юрисдикції Конституційного Суду України відносяться справи щодо конституційності законів та інших правових актів.

Відтак, доводи позивача стосовно невідповідності оскаржуваних пунктів постанови вимогам ст. ст. 8, 19, 41 та п. 7 ст. 92 Конституції України не підлягають встановленню або спростуванню в порядку адміністративного судочинства в межах даної адміністративної справи.

Водночас, суд звертає увагу, що згідно висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи до проекту постанови Кабінету Міністрів України N 1000, вказаний проект відповідає Конституції України.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

При цьому, обов'язковою умовою скасування такого рішення є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ", підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 113, 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності, керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Кабінет Міністрів України у межах свої повноважень, зокрема, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Згідно ч. 1 ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Відповідно до вимог ст. ст. 177, 179 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Частиною 2 статті 178 ЦК України визначено, що види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

Наведене свідчить, що встановлення необхідності отримання дозволу на придбання зброї покупцем на рівні нормативно-правового акта не відповідає вимогам Цивільного кодексу України.

Крім того, відповідно до ст. 1 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" (далі - Закон) ліцензійні умови - нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, іншого уповноваженого законом органу державної влади, положення якого встановлюють вичерпний перелік вимог, обов'язкових для виконання ліцензіатом, та вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії.

При цьому, ліцензіат - суб'єкт господарювання, який має ліцензію на провадження встановленого законом виду господарської діяльності.

Водночас, відповідно до п. 1 ч. 9 оскаржуваної постанови зберігання зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів здійснюється з дотриманням таких вимог: зброя, боєприпаси до неї, спеціальні засоби зберігаються в торговельному залі на вітринах, стелажах, прилавках за умови неможливості раптового заволодіння ними (скріплені тросом, зачинені вітрини тощо) і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання.

Згідно з п. 2 ч. 12 оскаржуваної постанови господарська діяльність з торгівлі зброєю, боєприпасами до неї, спеціальними засобами провадиться з дотриманням таких вимог, зокрема, зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання.

Аналіз зазначених норм оскаржуваної постанови дає підстави для висновку, що останніми встановлюються умови провадження діяльності ліцензіатом шляхом покладання обов'язку на покупця в частині отримання дозволу на придбання зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів, що суперечить положенням Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", який регулює суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності.

Пунктом 13 ст. 12 Закону передбачено, що ліцензійні умови повинні відповідати принципам державної політики у сфері ліцензування.

При цьому, згідно вимог п. 3 ст. 3 Закону державна політика у сфері ліцензування ґрунтується на принципі дотримання законності шляхом того, що запровадження ліцензування виду господарської діяльності здійснюється виключно законом.

Тобто, встановлення необхідності отримання дозволу на придбання зброї покупцем на рівні нормативно-правового акта не відповідає принципу дотримання законності.

Відповідно до п. 11 ст. 7 Закону, на виконання якого і видано оскаржувану постанову, ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, зокрема, виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж.

З наведених норм чинного законодавства судом вбачається, що встановлення ліцензійних умов в даному випадку можливе виключно на виробництво, ремонт та торгівлю зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, а також виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж. При цьому, придбання вказаних пристроїв не входить у той вид господарської діяльності, який підлягає ліцензуванню.

При цьому, згідно з п. 9 ст. 9 Закону вимоги ліцензійних умов до суб'єкта господарювання мають бути обумовлені особливостями провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, та включають:

1) вичерпний перелік підтвердних документів, що підтверджують відповідність суб'єкта господарювання вимогам ліцензійних умов, крім документів, які органи влади не можуть вимагати відповідно до частини сьомої статті 9 Закону України "Про адміністративні послуги", щодо:

відомостей про місця провадження господарської діяльності із зазначенням щодо кожного з них виду діяльності (повністю або частково стосовно зазначеного у заяві) або операцій, що за ним провадитимуться;

відомостей про засоби провадження господарської діяльності;

2) кадрові вимоги щодо:

мінімальної кількості працівників за окремими посадами (у разі якщо це зумовлено особливостями провадження певного виду господарської діяльності, встановлюються вимоги щодо наявності у певних працівників відповідної освіти, кваліфікації та (або) стажу роботи, зокрема у фізичних осіб - підприємців, мінімальної частки кваліфікованих працівників за певними посадами, які уклали трудові договори з ліцензіатом);

даних про наявність трудових договорів з усіма найманими працівниками;

3) організаційні вимоги щодо:

зберігання протягом дії ліцензії документів, копії яких подавалися органу ліцензування відповідно до вимог цього Закону;

зберігання протягом строку дії ліцензії документів (копій), які підтверджують достовірність даних, що зазначалися здобувачем ліцензії у документах, які подавалися органу ліцензування відповідно до вимог цього Закону;

строку повідомлення органу ліцензування про всі зміни даних (у тому числі розширення, звуження), зазначених у документах, що додавалися до заяви, який не може бути меншим, ніж один місяць з дня настання таких змін;

провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, виключно в межах місць провадження господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, зазначених у відомостях про них, поданих органу ліцензування згідно з вимогами ліцензійних умов, використання виключно таких місць у провадженні виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню;

провадження виду господарської діяльності виключно з використанням засобів їх провадження, що зазначені у відомостях про них, які подані органу ліцензування згідно з вимогами ліцензійних умов;

подання передбаченої законом звітності;

порядку дій ліцензіата у разі планового або позапланового припинення (у зв'язку з неможливістю використання матеріально-технічної бази, виникненням форс-мажорних обставин тощо) провадження ним виду господарської діяльності загалом або за певними місцями провадження такої діяльності та відновлення її провадження;

забезпечення присутності керівника ліцензіата, його заступника або іншої уповноваженої особи під час проведення органом ліцензування в установленому законом порядку перевірки додержання ліцензіатом вимог ліцензійних умов;

4) технологічні вимоги щодо наявності певної матеріально-технічної бази разом з даними, що дають можливість її ідентифікувати;

5) спеціальні вимоги, передбачені законом, стосовно:

обмеження щодо суміщення здійснення видів господарської діяльності;

виконання передбачених законом вимог щодо відокремлення і незалежності;

можливості провадження видів господарської діяльності лише юридичними особами або лише юридичними особами окремих організаційно-правових форм;

розміру статутного капіталу;

обмеження щодо здійснення над суб'єктом господарювання контролю, у значенні, наведеному у статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції", резидентами держав, що здійснюють збройну агресію проти України у значенні, наведеному у статті 1 Закону України "Про оборону України", та/або дії яких створюють умови для виникнення воєнного конфлікту та застосування воєнної сили проти України.

Наведене свідчить, що нормами чинного законодавства, на виконання якого згідно преамбули оскаржуваної постанови остання і видана, не передбачено вимог та покладання обов'язку щодо отримання дозволу покупцем на придбання зброї як ліцензійної умови продавця. Тобто, ліцензійні умови, затверджені оскаржуваною постановою, містять застереження щодо кола покупців та їх правоздатності, що суперечить вимогам ст. 178 ЦК України, оскільки такі застереження та обмеження можуть встановлюватись виключно законом.

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про захист прав споживачів" держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

Згідно п. п. 2, 4 ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач має право на вільний вибір товарів і послуг у зручний для нього час та на вільне використання електронних платіжних засобів з урахуванням режиму роботи та обов'язкових для продавця (виконавця) форм (видів) розрахунків, установлених законодавством України. Продавець (виконавець) зобов'язаний всіляко сприяти споживачеві у вільному виборі продукції та форм її оплати.

Споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється), демонстрацію безпечного та правильного її використання. На вимогу споживача продавець (виконавець) зобов'язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції.

Аналіз наведених норм Закону дає підстави для висновку щодо невідповідності оскаржуваних пунктів 9 та 12 постанови N 1000 від 02.12.2015 року актам вищої юридичної сили та, як наслідок, їх незаконність.

В частині доводів позивача щодо порушення відповідачем вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", суд виходить з наступного.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи пояснювальної записки до проекту постанови КМУ "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу", проект є регуляторним актом.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

При цьому, принципами державної регуляторної політики є, зокрема, прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Позивач стверджує, що як голова наглядової ради Всеукраїнської громадської організації "Українська асоціація власників зброї" направляв у жовтні 2015 року повідомлення Кабінету Міністрів України про невідповідність проекту оскаржуваної постанови вимогам Конституції України та Цивільному кодексу України, однак відповідачем не взято до уваги пропозиції та зауваження.

Водночас, в матеріалах справи відсутні як докази звернення до відповідача або ж направлення його засобами поштового зв'язку, так і неврахування їх відповідачем в ході опрацювання проекту постанови КМУ N 1000 від 02.12.2015 року, а відтак твердження позивача в даній частині не беруться судом до уваги як такі, що не підтверджені документально та нормативно.

Одним із принципів діяльності Кабінету Міністрів України є здійснення виконавчої влади на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Згідно ч. 1 ст. 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною 8 ст. 171 КАС України визначено, що суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

З урахуванням наведеного в сукупності, у суду наявні обґрунтовані підстави для висновку про невідповідність оскаржуваних пунктів 9, 12 постанови КМУ N 1000 від 02.12.2015 року актам вищої юридичної сили, а відтак необхідність визнання їх нечинними.

Крім того, згідно ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Застосуванням нормативно-правового акта до особи є також виникнення на підставі цього акта правовідносин, які покладають на особу певні права чи обов'язки.

Відповідно до п. 21 постанови Пленуму ВАС України N 2 від 06.03.2008 р. "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Наведене свідчить, що оскаржуваний нормативно-правовий акт має бути таким, що породжує, змінює, припиняє права та обов'язки позивача або може породжувати, змінювати чи припиняти права та обов'язки позивача в майбутньому.

З матеріалів справи, зокрема, наявного листа N 11 від 14.03.2016 року, наданого позивачу ТОВ "Весла" Ріелті вбачається, що ОСОБА_1 відмовили в огляді зброї на підставі вимогами п. п. 9 та 12 постанови КМУ N 1000 від 02.12.2015 року, а відтак позивач є учасником спірних правовідносин та, як наслідок, у нього наявне право на звернення до суду з даним позовом.

Частиною 11 ст. 171 КАС України передбачено, що резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

При прийнятті даної постанови суд бере до уваги також положення п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. N 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", згідно якого визнання акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Крім того, відповідно до п. 10.2 постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 р. N 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 71 КАС України).

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 94, 158 - 163 КАС України, суд постановив:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати незаконним та нечинним пункт 1 частини 9 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова "і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання".

3. Визнати незаконним та нечинним пункт 2 частини 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова: "зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання".

4. Зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконними та нечинними п. п. 9, 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02.12.2015 року, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

5. Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1102,42 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України постанова набирає законної сили після закінчення строку для її апеляційного оскарження. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий, суддя А. Б. Федорчук

Судді: І. А. Качур

А. С. Мазур