КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
31 травня 2011 року N 4-рп/2011
м. Київ

Справа N 1-18/2011

Рішення
Конституційного Суду України
у справі за конституційним зверненням
громадянки Сінюгіної Ірини Іванівни
щодо офіційного тлумачення положень частини
першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями
151, 152, 153 Цивільного процесуального
кодексу України

Конституційний Суд України у складі суддів:

Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Винокурова Сергія Маркіяновича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Стрижака Андрія Андрійовича - доповідача,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянки Сінюгіної Ірини Іванівни щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало конституційне звернення громадянки Сінюгіної Ірини Іванівни.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є наявність неоднозначного застосування судами України положень частини першої статті 376 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ).

Заслухавши суддю-доповідача Стрижака А.А. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Громадянка Сінюгіна Ірина Іванівна звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) (далі - Кодекс) стосовно можливості задоволення судом подання державного виконавця про примусове проникнення до житла для виконання ухвали суду про забезпечення позову.

У частині першій статті 376 Кодексу ( 1618-15 ) зазначається, що питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.

Необхідність в офіційному тлумаченні вказаних положень Кодексу ( 1618-15 ) автор клопотання обґрунтовує неоднозначним їх застосуванням судами загальної юрисдикції при розгляді подань державних виконавців про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника до прийняття цими судами рішень у справах по суті.

На підтвердження своєї позиції Сінюгіна І.І. долучила ухвали Дергачівського районного суду Харківської області від 15 лютого 2010 року, від 12 травня 2010 року, апеляційного суду Харківської області від 8 грудня 2009 року, від 4 серпня 2010 року. В одному випадку суд задовольнив подання державного виконавця про примусове проникнення до житла для виконання ухвали про забезпечення позову, в іншому - відмовив у задоволенні такого подання, вважаючи, що в названій правовій нормі йдеться про виконання судового рішення, яким закінчується розгляд справи.

Суб'єкт права на конституційне звернення стверджує, що внаслідок неоднозначного застосування судами частини першої статті 376 Кодексу ( 1618-15 ) порушено його право на недоторканність житла, передбачене частиною першою статті 30 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного звернення висловили Голова Верховної Ради України, Міністр юстиції України, Верховний Суд України, науковці Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого", Національного університету "Одеська юридична академія", Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному зверненні питання, виходить з того, що Конституція України ( 254к/96-ВР ) проголосила Україну правовою державою (стаття 1). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3 Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) (частина перша статті 64 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ).

Кожному гарантується недоторканність житла; не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (частини перша, друга статті 30 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов'язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з частиною першою статті 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ) є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в Конституції України ( 254к/96-ВР ) і міжнародно-правових актах, визнається легітимним втручанням держави в права людини з метою забезпечення загального блага.

4. В Україні як правовій державі визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Конституції України) ( 254к/96-ВР ), який передбачає панування права в суспільстві і вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом, завданням якого є, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України (частина перша статті 55 Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів") ( 2453-17 ).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 Кодексу) ( 1618-15 ).

Звернутися за захистом своїх прав до суду може кожна особа в порядку, встановленому Кодексом ( 1618-15 ); судовий розгляд справи закінчується ухваленням рішення суду, яке є обов'язковим до виконання на всій території України (частина п'ята статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ), частина перша статті 3, частина третя статті 208 Кодексу) ( 1618-15 ).

З метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову.

У цивільному процесі забезпечення позову допускається як до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (частини третя, четверта статті 151 Кодексу) ( 1618-15 ).

Інститут забезпечення позову передбачає можливість захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Разом з тим у Кодексі ( 1618-15 ) встановлено систему захисту прав особою, щодо якої застосовано заходи забезпечення позову. Складовими такої системи є: співмірність видів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; можливість суду вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою; відшкодування особі збитків, завданих забезпеченням позову; право на апеляційне оскарження ухвали суду щодо забезпечення позову (частина третя статті 152, частина четверта статті 153, стаття 155, пункт 2 частини першої статті 293 Кодексу) ( 1618-15 ).

Аналіз зазначених положень Кодексу ( 1618-15 ) дає підстави для висновку, що законодавець збалансував права як особи, яка ініціює питання про застосування заходів забезпечення позову, так і особи, щодо якої такі заходи застосовано.

5. Суб'єкт права на конституційне звернення порушив питання щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Кодексу ( 1618-15 ) стосовно можливості задоволення судом подання державного виконавця про примусове проникнення до житла для виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Порядок виконання ухвал суду про забезпечення позову передбачено у статті 153 Кодексу ( 1618-15 ). Положення частини дев'ятої статті 153 Кодексу ( 1618-15 ), відповідно до якого "ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень", за своїм змістом є відсильним. Відсильний характер окремих положень закону означає, що застосовуватися та реалізовуватися вони можуть виключно за умови використання інших положень цього закону.

Розділ VI Кодексу ( 1618-15 ) визначає процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб). За частиною першою статті 376 Кодексу ( 1618-15 ), яка міститься у цьому розділі, "питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб ... вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця".

Згідно з частиною другою статті 368 Кодексу ( 1618-15 ), пунктами 1, 2 частини другої статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) виконавчими документами є виконавчі листи, які видаються судами за кожним судовим рішенням, що набрало законної сили, та ухвали судів у цивільних та інших справах. Відповідно до цих положень як на виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи, так і на виконання ухвали суду про забезпечення позову відкривається виконавче провадження. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржником - фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом (частини перша, друга статті 8 Закону України "Про виконавче провадження") ( 606-14 ). Статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження як у разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і у разі виконання ухвали суду про забезпечення позову.

У частині першій статті 208 Кодексу ( 1618-15 ) зазначається, що судові рішення викладаються у формі ухвали чи рішення. Таким чином, у розділі VI Кодексу ( 1618-15 ) "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" визначено порядок виконання як рішень, так і ухвал суду. Тому механізм забезпечення виконання судових рішень, який закріплено у частині першій статті 376 Кодексу ( 1618-15 ), а саме вирішення судом за поданням державного виконавця питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, застосовується і у випадку виконання ухвали суду про забезпечення позову. При цьому питання про примусове проникнення до житла вирішується не інакше як шляхом прийняття вмотивованої ухвали суду з додержанням принципу верховенства права.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Кодексу ( 1618-15 ) необхідно розуміти так, що для виконання ухвали суду про забезпечення позову, постановленої як до подання позовної заяви відповідно до Кодексу ( 1618-15 ), так і на будь-якій стадії розгляду справи, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 67, 69, 94, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд України

вирішив:

1. В аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) необхідно розуміти так, що для виконання ухвали суду про забезпечення позову питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.