ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа "Найден проти України"

Заява N 16474/03

від 14 жовтня 2010 року

Стислий виклад

23 листопада 1999 року заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні злочину.

За твердженнями заявника під час тримання його під вартою з 23 до 25 листопада 1999 року та подальших допитів працівниками органів внутрішніх справ до нього було застосовано незаконні заходи фізичного впливу. Заявник стверджував, що протягом провадження в його справі він подавав відповідні скарги до прокуратури та Верховного Суду України.

19 липня 2001 року апеляційний суд Донецької області визнав заявника винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів і призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.

26 вересня 2002 року Верховний Суд України частково змінив рішення від 19 липня 2001 року. Однак призначене заявникові покарання залишилось без змін.

Під час провадження в справі заявник тримався під вартою. Зокрема, з 22 липня 2001 року до 10 липня 2004 року заявник тримався в Донецькому слідчому ізоляторі N 5 (далі - Донецький СІЗО). Заявник стверджував, що працівники Донецького СІЗО часто відмовляли йому у відправленні або суттєво затримували відправку його листів, адресованих Європейському суду з прав людини (далі - Європейський суд), та що вони застосовували до нього психологічний тиск, вимагаючи не скаржитися на дії адміністрації СІЗО. Крім того, заявник стверджував, що адміністрація СІЗО та апеляційний суд Донецької області відмовляли йому в наданні копій документів, які він мав намір направити до Європейського суду.

До Європейського суду заявник скаржився щодо порушення Україною таких статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція): ст. 3 Конвенції - у зв'язку з ненаданням йому в Донецькому СІЗО адекватної медичної допомоги, неналежною якістю харчування і тим, що в одному приміщенні з ним утримувалася психічно хвора особа; п п 1 і 3 (d) ст. 6 та ст. 13 - у зв'язку з тим, що його засудження засновувалося на доказах, отриманих незаконно, зокрема, шляхом погроз та катування; суди відмовлялися викликати та допитувати свідків захисту; суди неправильно оцінювали докази та застосовували законодавство; він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг на катування, в ході досудового слідства і судового розгляду справи мали місце процесуальні недоліки; ст 10 - у зв'язку з тим, що адміністрація Донецького СІЗО перешкоджала його листуванню з Європейським судом, і тим, що національні органи відмовляли йому в наданні копій документів, необхідних для подання заяви до Європейського суду. Заявник також стверджував, не посилаючись на жодні конкретні положення Конвенції, що адміністрація Донецького СІЗО залякувала його в зв'язку з його скаргами до Європейського суду. Крім того, заявник посилався на порушення ст. 15 Конвенції, не деталізуючи свої скарги.

Європейський суд, врахувавши, що заявник як засуджений перебував у особливо уразливому становищі та мав обмежені можливості спілкування із зовнішнім світом, визнав незабезпечення державними органами заявнику можливості отримати копи документів, яких він потребував для обгрунтування своєї заяви до Європейського суду, неправомірним втручанням у його право на звернення до Європейського суду, гарантоване статтею 34 Конвенції.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

"1 Оголошує більшістю голосів скарги за статтями 3, 6, 7, 8, 13 і 15 Конвенції неприйнятними;

2 Постановляє одноголосно, що Україна дотрималася своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції щодо стверджуваного втручання в листування заявника з Судом і його стверджуваного залякування працівниками Донецького СІЗО в зв'язку з поданням ним заяви до Суду.

3 Постановляє одноголосно, що Україна не дотрималася своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції щодо відмови органів влади в наданні заявнику копій документів для його заяви до Суду".