ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
13.07.2004 N 10/732

Про визнання договорів застави товарів в обороті такими,
що не підлягають виконанню

Розглянувши касаційну скаргу закритого акціонерного товариства акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку (далі - Промінвестбанк) на постанову Вищого господарського суду України від 30.03.2004 року N 10/732, встановила:

У листопаді 2003 року відкрите акціонерне товариство "Лисичанськнафтооргсинтез" (далі - Товариство) звернулося в господарський суд м.Києва із позовом до Промінвестбанку про визнання договорів застави товарів в обороті від 23.10.1997 року та від 01.03.1998 року (далі - договори застави) такими, що не підлягають виконанню.

Позивач зазначав, що передачею у заставу майна за вказаними договорами забезпечено вимоги Промінвестбанку з кредитного договору від 23.10.1997 року N 17-1113/2 та додатку до цього договору від 01.12.1997 року N 2. Позов мотивувався тим, що Товариством і Промінвестбанком не досягнуто згоди по всіх істотних умовах, визнаних такими відповідно до статей 12, 41 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), а тому договори застави слід вважати неукладеними. Позивач також вказував, що заставлене за цими договорами майно не могло бути предметом застави в силу положень частини 2 статті 4 Закону України "Про заставу"; порядок реалізації заставленого майна, передбачений договорами, суперечить вимогам частини 6 статті 20 цього Закону.

Промінвестбанк позов не визнавав, посилаючись на те, що наведене позивачем обґрунтування заявлених вимог не відповідає дійсності, а договори застави укладено з дотриманням вимог законодавства.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 28.11.2003 року провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).

Суд зазначив, що ухвалою арбітражного суду Полтавської області від 09.08.1996 року порушено справу про банкрутство Товариства та заборонено боржнику вчиняти будь-які дії по відчуженню належного йому майна (справа N 848/46). За цієї обставини суд дійшов висновку про те, що передачу майна у заставу здійснено з порушенням вимог частини 2 статті 4 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), відповідно до якої предметом застави може бути майно, яке згідно із законодавством України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернуто стягнення.

Суд зазначив, що на час підписання договорів застави частка державної власності у статутному фонді Товариства складала 67,41%. Частиною 6 статті 20 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ) передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду. Натомість договір застави від 23.10.1997 року взагалі не передбачає судового порядку реалізації заставленого майна, а договір застави від 01.03.1998 року передбачає судовий порядок звернення стягнення на майно як альтернативний. За цієї обставини суд дійшов висновку про те, що передбачений умовами договорів застави порядок звернення стягнення на заставлене майно не відповідає вимогам закону.

Суд визнав установленим, що договори застави не містять усіх істотних умов, які визнані такими відповідно до Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), зокрема:

- у договорі застави від 23.10.1997 року не вказано розмір забезпеченої заставою вимоги та строк виконання зобов'язань за кредитним договором від 23.10.1997 року N 17-1113/2;

- у договорі застави від 01.03.1998 року містяться дані про місцезнаходження Промінвестбанку, а місцезнаходження Товариства не вказано;

у договорах застави найменування заставодержателя вказано "Промінвестбанк України" замість повного найменування "закрите акціонерне товариство "Український акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк".

За цих обставин суд дійшов висновку, що договори застави є неукладеними і не можуть бути підставою для виникнення, зміни чи припинення будь-яких правовідносин.

Водночас суд зазначив, що відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) господарським судам не підвідомчі справи у спорах про визнання договорів такими, що не підлягають виконанню. З цих мотивів суд визнав, що провадження у справі підлягає припиненню.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.01.2004 року та постановою Вищого господарського суду України від 30.03.2004 року N 10/732 зазначену ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

17 червня 2004 року колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Промінвестбанку порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 30.03.2004 року N 10/732. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального та процесуального права. На обґрунтування мотивів касаційної скарги зроблено посилання на постанову Верховного Суду України від 14.01.2002 року (справа N 3-99кО1) та постанову Вищого господарського суду України від 14.08.2001 року у справі N Д12/107.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) господарський суд виносить ухвалу у разі, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо). Натомість суд першої інстанції, припиняючи провадження у даній справі, розглянув обставини, на яких ґрунтувалися вимоги Товариства, оцінив їх та зробив у мотивувальній частині ухвали від 28.11.2003 року висновки щодо прав і обов'язків сторін за договорами застави.

Залишаючи зазначену ухвалу без змін, суди апеляційної й касаційної інстанцій не звернули уваги на допущене місцевим господарським судом порушення норм процесуального права, яке є істотним, оскільки судом не дотримано конституційних положень щодо законності судочинства.

Крім того, суди апеляційної й касаційної інстанцій не звернули уваги на те, що місцевий господарський суд неправильно застосував положення пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) щодо припинення провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною 3 статті 22 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) передбачено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Згідно з частиною 1 статті 21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Таким чином, господарські суди вирішують спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер.

Враховуючи, що сторонами у даній справі є юридичні особи, а спір між цими особами виник з договорів застави, у суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, не було законних підстав для застосування пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), як підстави припинення провадження у справі. Дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду.

За таких обставин усі ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 30.03.2004 року N 10/732, постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.01.2004 року та ухвалу господарського суду м. Києва від 28.11.2003 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.