РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа "Сокур проти України"
(Заява N 29439/02)

Страсбург, 26 квітня 2005 року

У справі "Сокур проти України", Європейський Суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 16 грудня 2003 р. та 31 березня 2005 р. постановляє таке рішення, винесене в останню з указаних дат:

Процедура

1. Справу було розпочато за заявою N 29439/02 проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, українцем Федором Олександровичем Сокуром 25 липня 2002 року.

2. Український уряд був представлений його уповноваженими особами - Валерією Лутковською та Зоряною Бортновською.

3. Заявник стверджував, зокрема, що рішення, прийняте на його користь, не було виконане, це порушувало параграф 1 ст. 6 Конвенції .

4. Заяву було направлено до другої секції Суду (параграф 1 правила 52 Регламенту Суду. У секції відповідно до параграфу 1 правила 26 було сформовано палату, що мала розглядати справу (параграф 1 ст. 27 Конвенції.

5. Рішенням від 16.12.2003 Суд проголосив заяву часткою прийнятною.

6. Заявник і уряд, кожен зі свого боку, подали заперечення по суті (параграф 1 правила 59. Після консультацій зі сторонами палата прийняла рішення про відсутність потреби в заслуховуванні справи по суті (параграф 3 правила 59 в кінці), оскільки сторони дали письмові коментарі на зауваження один одного.

7. 01.11.2004 Суд змінив склад своїх секцій (параграф 1 правила 25. Справу було передано новоствореній другій секції параграфу 1 правила 52).

Факти

8. Заявник народився в 1940 році і проживає в селі Гродівка Донецької області, Україна.

I. Обставини справи

9. Факти стисло можуть бути викладені таким чином.

10. У 2001 році заявник ініціював процедуру в Новогродівському міському суді Донецької області проти вуглевидобувної компанії "Новогродівська" - державного підприємства - з метою отримання невиплаченої заробітної плати за 1998 - 2000 роки.

11. 03.05.2001 Новогродівський міський суд прийняв рішення на користь заявника і призначив виплату йому 7406,21 грн. боргів із зарплати та зобов'язав підприємство проіндексувати її у зв'язку зі знеціненням. Це рішення стало чинним 14.05.2001 і в той же день було надіслане до відділу ДВС Новогродівського міського управління юстиції. Однак рішення не було виконане, як стверджується, - через неспроможність державної виконавчої служби діяти без продажу майна вуглевидобувної компанії.

12. У ході виконавчих процедур було встановлено, що 19.11.98 Арбітражний суд Донецької області розпочав процедуру банкрутства проти вуглевидобувної компанії "Новогродівська".

13. Заявник ініціював процедуру в Новогродівському міському суді Донецької області проти державної виконавчої служби, оскільки вона не виконала рішення суду, прийняте на його користь. 18.07.2001 міський суд відхилив скаргу заявника, не знайшовши нічого незаконного, вчиненого цією службою. Суд постановив, що державна виконавча служба має рішення господарського суду від 30.08.2000 щодо компанії-відповідача. Це рішення забороняло виконання рішень проти компанії шляхом продажу її майна через процедуру банкрутства, розпочату проти неї.

14. 01.11.2001 апеляційний суд Донецької області відхилив скаргу заявника. 18.02.2002 колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України відхилила прохання заявника щодо задоволення його касаційної скарги.

15. 29.11.2001 заборона на примусовий продаж майна, належного підприємствам, де частка держави становить принаймні 25 % від статутного фонду, закріплена в Законі "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ). 10.06.2003 Конституційний Суд постановив, що мораторій відповідає нормам Конституції України ( 254к/96-ВР ).

16. 12.05.2004 на банківський рахунок заявника було переказано всю суму, і 13.05.2004 процедура виконання була завершена.

II. Відповідне національне право

1. Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) від 14.05.92

17. Згідно зі ст. 12 Закону ( 2343-12 ) господарський суд має право призначити мораторій на виплату боргів компанією, що перебуває у процедурі банкрутства. Мораторій накладає заборону на виконання державною виконавчою службою рішень проти таких компаній. Та ж стаття зазначає, що компанія, захищена мораторієм, має імунітет від будь-яких штрафів та інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання своїх фінансових зобов'язань упродовж дії мораторію.

2. Закон "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) від 29.11.2001

18. Закон спрямований на захист інтересів держави під час продажу майна, що належить підприємствам, у яких держава має принаймні 25 % від статутного фонду. Мораторій на виплату боргів за судовим рішенням тривав до часу вдосконалення механізму примусового продажу майна таких підприємств. Закон не встановлював часових обмежень. Стаття 2 Закону ( 2864-14 ) зазначає, що заборона примусового продажу майна включає й виконання державною виконавчою службою виконавчих листів щодо майна належного таким компаніям. Таким чином, Закон призупиняє виконання ДВС усіх виконавчих листів проти підприємств, у яких державі належить принаймні 25 % від статутного фонду.

3. Цивільний процесуальний кодекс ( 1501-06, 1502-06, 1503-06 )

19. Згідно зі ст. 214 Кодексу ( 1502-06 ) у разі зволікання з виконанням своїх фінансових зобов'язань після вимоги кредитора боржник повинен виплатити суму боргу з урахуванням усіх відсотків, що мають бути сплачені відповідно до офіційного рівня інфляції впродовж усього періоду несплати.

4. Закон "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) від 21.04.99

20. Згідно зі ст. 2 Закону ( 606-14 ) виконання рішень покладається на державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 Закону стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, в разі невиконання рішення з вини цієї особи збитки, заподіяні державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

5. Закон "Про державну виконавчу службу" ( 202/98-ВР ) від 24.03.98

21. Ст. 11 Закону ( 202/98-ВР ) гарантує відповідальність судових виконавців за вчинення діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 Закону дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду.

6. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо мораторію на примусовий продаж майна від 10.06.2003

22. У цьому рішенні, зокрема, зазначено:

"Конституційний Суд вважає, що закон (про мораторій) не порушує конституційної вимоги обов'язковості судових рішень. Рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття закону, ним не скасовуються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Тобто законом встановлюється подовжений на цей період строк їх виконання...

Конституційний Суд постановив:

1. Визнати таким, що відповідає Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційним) Закон "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) від 29.11.2001".

Право

I. Межі справи

23. Після проголошення справи прийнятною, заявник зробив подання по суті, в якому нарікав, що невиконання рішення суду, прийнятого на його користь, порушувало його право на життя (ст. 2 Конвенції і втручалося в його право на власність (ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції .

24. Уряд стверджував, що ДВС заявник не нарікав на порушення права за ст. 1 Протоколу N 1 до проголошення справи прийнятною і, таким чином, не може подавати скаргу після проголошення рішення.

25. Суд нагадує, що у своєму остаточному рішенні щодо прийнятності справи від 16.12.2003 він проголосив прийнятність скарги заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції щодо тривалості невиконання рішення, прийнятого на його користь. Водночас скарга заявника за ст. 2 Конвенції була проголошена неприйнятною у рішенні про часткову прийнятність від 26.11.2002, а скарга заявника за ст. 1 Протоколу N 1 уперше з'явилася після прийняття остаточного рішення щодо прийнятності. Таким чином, розгляд справи Судом обмежується скаргою, що була проголошена прийнятною.

II. Стверджуване порушення параграфу 1 статті 6 Конвенції

26. Заявник нарікав, що його право на справедливе слухання було порушено через невиконання рішення, прийнятого на його користь. Він посилався на параграф 1 ст. 6 Конвенції, що проголошує таке:

"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".

А. Невиконання рішення

27. Суд зазначає, що рішення на користь заявника було повністю виконане 13.05.2004. За таких обставин для Суду немає необхідності вивчати питання відповідальності держави за борги заявника, оскільки він не може більше претендувати на статус жертви щодо невиконання рішення як такого.

В. Тривалість виконавчих процедур

1. Подання сторін

28. Уряд стверджував, що тривалість виконавчих процедур була спричинена критичною фінансовою ситуацією, в якій опинилася компанія-боржник і весь енергетичний сектор української економіки. Далі уряд запевняв, що ДВС ужила всіх необхідних заходів і її не можна звинувачувати у зволіканні. Регулярність виконавчих процедур у поточній справі була підтверджена національними судами. Уряд переконував, що держава щорічно виділяла з бюджету значні асигнування працівникам вугільної галузі на покриття частини пенсій з інвалідності та інших компенсацій.

29. Заявник поставив під сумнів бажання державної виконавчої служби виконати рішення на його користь. Він вказував, що виконавчі процедури спочатку були зупинені через процедури банкрутства, потім Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ). Заявник доводив, що заходи, вжиті державою, не достатні і що чинне законодавство дозволяло ДВС уникати будь-якої відповідальності за невиконання рішення, прийнятого на його користь.

2. Оцінка Суду

30. Суд наголошує, що ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без надмірного зволікання (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi v. Italy [GC], заява N 22774/93, параграф 66, ECHR 1999-V) . Однак затримка з виконанням судового рішення, коли виникає необхідність уможливлення задовільного розв'язання питань громадського порядку, може бути виправдана лише винятковими обставинами (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi v. Italy [GC], заява N 22774/93, параграф 69, ECHR 1999-V).

31. Суд зазначає, що аргументи уряду щодо тривалості виконавчих процедур у поточній справі ґрунтуються на фінансових труднощах компанії-боржника та економічного сектора загалом, незважаючи на бюджетні асигнування держави.

32. Суд нагадує, що принциповим питанням, яке має бути вирішеним, є: чи несе держава відповідальність за трирічне зволікання з виконавчими процедурами згаданого з рішенням і чи обмеження, які заважали виконанню рішення, виправдовувалися й встановлювали справедливий баланс між інтересами держави й інтересами особи.

33. Суд вважає, що, оскільки держава залучена до виплат боргів вуглевидобувних компаній, вона займає позицію контролю і регулювання своєчасності таких виплат.

34. Суд зазначає, що українське законодавство передбачає дві ситуації, коли процедури виконання протидержавних компаній можуть тривати невизначено довго без жодної можливості для кредитора оскаржити зволікання чи вимагати компенсації за зволікання. По-перше, це може бути процедура банкрутства (див. параграф 17 угорі). Якщо це так, суд може заборонити боржникові будь-яку виплату боргів і останній зберігає імунітет від будь-яких покарань за зволікання з виконанням своїх обов'язків упродовж цих процедур. По-друге - заборона на відчуження майна державних підприємств із метою покриття своїх боргів (див. параграф 18 угорі).

35. У цій справі були застосовані обидві заборони, і Суд не може заперечити їхньої загальної законності. Однак законодавство не пропонує кредиторові, такому як заявник чи судовий виконавець, жодної можливості оскаржити такі обмеження у справі як неправильні чи невиправдані. Компенсація за зволікання у процедурі виконання, спричинена цими обмеженнями, також не може вимагатися.

36. За таких обставин Суд вважає, що зволіканням упродовж майже трьох років з виконанням рішення у справі заявника органи державної влади позбавили гарантії параграф 1 ст. 6 Конвенції значної частини їх корисної дії. Суд постановляє, що уряд не запропонував достатнього виправдання цьому зволіканню.

37. Таким чином, мало місце порушення параграфу 1 ст. 6 Конвенції.

III. Застосування статті 41 Конвенції

38. Стаття 41 Конвенції передбачає: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

39. Суд звертає увагу на те, що згідно з правилом 60 Регламенту будь-яка скарга щодо справедливої сатисфакції має бути уточнена і подана письмово разом з відповідними підтверджувальними документами, в разі невиконання чого Суд може відхилити скаргу в цілому чи частково.

40. Заявник вимагав 7406 грн. (еквівалент 1060 євро), призначені йому рішенням суду від 03.05.2001, 2347,84 грн. (335 євро) матеріальної шкоди, 18300 грн. (2570 євро) моральної шкоди і 3000 євро справедливої сатисфакції.

41. Уряд стверджував, що заявник не вказав природу йому шкоди і нічим не підтвердив сум, які вимагалися. Уряд зазначив, що рішення від 03.05.2001 було виконане і що заявник двічі вимагав справедливої сатисфакції. Уряд вказав, що в поточній справі встановлення порушення буде достатньою сатисфакцією.

42. Суд не виявив жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою. Однак Суд притримується думки, що заявник зазнав певної моральної шкоди внаслідок встановленого порушення, яка не може бути компенсована лише фактом встановлення порушення. Проте суми, що вимагаються, є надмірними. Зробивши оцінку на справедливій основі, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд призначає заявникові як винагороду 1500 євро на покриття моральні шкоди.

В. Судові витрати

43. Заявник не зробив жодної вимоги під цим заголовком, тому суд з цього питання не призначає ніякої винагороди.

С. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

44. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати ґрунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3 %.

На цих підставах суд одностайно:

1. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції.

2. Постановляє:

а) що держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфу 2 ст. 44 Конвенції, 1500 (одну тисячу п'ятсот) євро моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, який діє на день винесення цього рішення, та будь-які податки, що можуть вимагатися;

b) що після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 % за офіційним курсом Європейського центрального банку.

3. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 26 квітня 2005 року згідно з параграфів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.