РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Друга секція

РІШЕННЯ

Справа "Михайленки та інші проти України"

(Заяви NN 35091/02, 35196/02, 35201/02,
35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02,
36800/02, 38296/02 та 42814/02)

Страсбург, 30 листопада 2004 року

У справі "Михайленки та інші проти України", Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою <...> після наради за зачиненими дверима 9 листопада 2004 р. постановляє таке рішення, винесене в цей день:

Процедура

1. Справу було розпочато за 10 заявами (NN 350091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02 та 42814/02) проти України, поданими до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 11 українцями: Валентиною Миколаївною Михайленко, Валентином Андрійовичем Михайленком, Григорієм Станіславовичем Ганушевичем, Анатолієм Івановичем Марченком, Олександрою Романівною Юденок, Василем Михайловичем Мишком, Василем Кіндратовичем Безпалком, Галиною Степанівною Зоренко, Григорієм Павловичем Архитком, Володимиром Миколайовичем Лицкевичем, Михайлом Павловичем Тищенком у вересні та жовтні 2002 року.

2. Заявники були представлені Г.М.Авраменком, захисником, який практикує у місті Чернігів. Український уряд був представлений його уповноваженими особами - Валерією Лутковською, яку заступила Зоряна Бортновська.

3. 28 квітня 2003 року Суд вирішив передати заяви урядові. Суд вирішив розглядати заяву по суті одночасно з вирішенням питання щодо її прийнятності, згідно з умовами параграфа 3 ст. 29 Конвенції.

Факти

4. Валентина Миколаївна Михайленко народилася в 1951 році. Валентин Андрійович Михайленко народився в 1944 році. Григорій Станіславович Ганушевич народився в 1950 році. Анатолій Іванович Марченко народився в 1952 році. Олександра Романіна Юденок народилася в 1948 році. Василь Михайлович Мишко народився в 1945 році. Василь Кіндратович Безпалко народився в 1958 році. Галина Степанівна Зоренко народилася в 1939 році. Григорій Павлович Архитко народився в 1960 році. Володимир Миколайович Лицкевич народився в 1956 році. Михайло Павлович Тищенко народився в 1949 році. Усі заявники мешкають у місті Чернігів, Україна.

I. Обставини справи

5. Між 1997 та 2001 роками заявники ініціювали окремі процедури у національних місцевих судах проти їхнього колишнього роботодавця - державного підприємства "Атомспецбуд", що виконувало будівельні роботи в Чорнобильській зоні, було примусово евакуйоване (параграфи 29-30 нижче), вимагаючи повернення боргів та інших виплат.

6. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14.04.98 Валентині Михайленко присудили виплатити 4849 грн. боргів із зарплати та інших виплат. 07.02.2000 та 17.10.2001 заявниця отримала 173,58 та 76,09 грн. відповідно. Однак рішення залишається значною мірою невиконаним, невиплачений борг становить 4599,33 грн. (еквівалент 707,59 євро).

7. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 15.12.2000 Валентинові Михайленку присудили виплатити 10479 грн. боргів із зарплати. Іншим рішенням того ж суду від 16.04.2002 заявникові було присуджено компенсацію в розмірі 2710 грн. за зволікання з виплатою боргів із зарплати. Рішення, за якими загальний борг становить 13189 грн. (2029,08 євро), залишаються невиконаними.

8. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13.07.98 Григорієві Ганушевичу присудили виплатити 7394 грн. боргів із зарплати. 21.01.2000 та 18.08.2000 заявник отримав 219,37 та 116,03 грн. відповідно. Однак рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплаченим залишається борг на суму 7058,60 грн. (1085,94 євро).

9. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11.09.97 Анатолієві Марченку присудили виплатити 4528 грн. боргів із зарплати. Іншим рішенням того ж суду від 19.09.2001 заявникові було присуджено компенсацію в розмірі 9671,75 грн. за зволікання з виплатою боргів із зарплати. 17.02.98, 07.02.2000 та 20.10.2000 заявник отримав 1000; 126,29 та 55,27 грн. відповідно. Однак рішення залишаються значною мірою невиконаними, невиплачений борг становить 13018,19 грн. (2002,80 євро).

10. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18.11.98 Олександрі Юденок присудили виплатити 5664 грн. боргів із зарплати та 883 грн. компенсації за зволікання з їх виплатою. 07.02.2000 заявниця отримала 234,37 грн. Рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплачений борг становить 6312,63 грн. (971,17 євро).

11. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24.03.99 Василеві Мишку присудили виплатити 8130 грн. боргів із зарплати, однак йому виплатили лише 418,62 грн. Рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплачений борг становить 7711,38 грн. (1186,37 євро).

12. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 17.04.2001 Василеві Безпалку присудили виплатити 14764 грн. (2271,38 євро) боргів із зарплати. Рішення залишається невиконаним.

13. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 04.02.99 Галині Зоренко присудили виплатити 6596 грн. боргів із зарплати. 07.02.2000 та 10.11.2000 заявниця отримала 236,12 та 103,51 грн. відповідно. Однак рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплачений борг становить 6256,37 грн. (962,52 євро).

14. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 01.04.99 Григорій Архитко був поновлений на роботі і йому присудили виплатити 6348,62 грн. боргів із зарплати 07.02.2000 та 18.08.2000 заявник отримав 226,17 та 99,64 грн. відповідно. Однак рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплачений борг становить 6022,81 грн. (926,59 євро).

15. Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 10.06.99 Володимиру Лицкевичу присудили виплатити 6444,45 грн. боргів із зарплати. 16.11.99, 08.02.2000 та 18.08.2000 заявник отримав 61, 12, 171,57 та 101,13 грн. відповідно. Однак рішення залишається значною мірою невиконаним; невиплачений борг становить 6110,63 грн. (940,10 євро).

16. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 16.10.2001 Михайлові Тищенку присудили виплатити 8340 грн. (1283,08 євро) боргів із зарплати. Рішення залишається невиконаним.

17. Листом від 17.06.99 Міністерство енергетики поінформувало Григорія Ганушевича, що зволікання з виплатою боргів із зарплати було спричинене тяжким економічним становищем підприємства-боржника через невиплату боргів підприємству третіми сторонами. Згідно з інформацією Міністерства ситуація, в якій опинилося підприємство, вимагала вирішення на державному рівні.

18. Листом від 05.05.2001 те саме Міністерство поінформувало Григорія Ганушевича, що, незважаючи на зусилля Міністерства, економічна ситуація підприємства-боржника не покращилася. Міністерство енергетики згадувало, що Міністерство з надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи ("Міністерство з надзвичайних ситуацій") було найбільшим боржником підприємства "Атомспецбуд". Міністерство інформувало заявника, що адміністрація підприємства вже вимагала від нього вирішення питання щодо подальшої доцільності існування підприємства.

19. Наприкінці 2001 р. шостий, сьомий та дев'ятий заявники ініціювали окремі процедури в Печерському районному суді м. Києва проти Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства енергетики та Міністерства юстиції, вимагаючи компенсації матеріальної та моральної шкоди, спричиненої невиконанням судових рішень, прийнятих на їх користь. У трьох окремих рішеннях від 29.01.2002 суд прийняв рішення проти заявників, мотивуючи його тим, що у справах стосовно невиконання рішень заявники мали подати відповідні вимоги щодо спричиненої шкоди до державної виконавчої служби, а не до вищевказаних відповідачів, відповідальність яких за невиконання рішення не була доведена заявниками. Заявники не оскаржували ці рішення за звичайними апеляційними та касаційними процедурами.

20. Спільним листом від 31.10.2002 до Прем'єр-міністра України всі заявники повідомили про своє звернення до Європейського суду з прав людини і пропонували укласти мирову угоду. Вони вимагали повного виконання рішень і компенсації моральної та матеріальної шкоди від 20 до 50 тисяч гривень кожному.

21. У відповідь представник уряду поінформував заявників, що процедура щодо дружньої угоди може розпочатися лише після визнання Судом рішення щодо прийнятності скарг. Далі представник уряду повідомляв заявникам про велику кількість виконавчих процедур, ініційованих проти підприємства-боржника, на загальну суму 3839312 грн. (592201,87 євро). Однак виконання рішень через накладення арешту на майно вимагало від Міністерства з надзвичайних ситуацій надання спеціального дозволу, оскільки майно боржника перебуває в чорнобильській зоні, забрудненій радіацією. Такий дозвіл Міністерство не надало.

22. Наказом Міністерства енергетики від 27.06.2002 підприємство-боржник ліквідовувалося і призначалася ліквідаційна комісія.

23. Відповідно в період із 07.10.2002 по 09.07.2003 державна виконавча служба припинила процедури виконання у справах заявників, і всі виконавчі листи були направлені до ліквідаційної комісії як скарги кредиторів. Процедура ліквідації досі триває.

II. Відповідне національне право

1. Конституція України ( 254к/96-ВР ), 1996 р.

24. Відповідний витяг із Конституції ( 254к/96-ВР ) передбачає таке:

Стаття 124

"Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України".

2. Цивільний кодекс України
від 18.07.63 ( 1540-06 )
(втратив чинність із 01.01.2004)

25. Відповідні витяги з Цивільного кодексу ( 1540-06 ) зазначають таке:

Стаття 32. Відповідальність юридичної особи

"Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами.

Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідають за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника або засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами чи установчими документами юридичної особи.

Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна".

Стаття 33. Розмежування відповідальності
держави і державних організацій

"Держава не відповідає по зобов'язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов'язаннях держави.

Умови і порядок відпуску коштів на покриття заборгованості установ та інших державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо ця заборгованість не може бути покрита за рахунок їх кошторису, встановлюються законодавством Союзу РСР і Української РСР".

Стаття 38. Припинення державних організацій,
що є юридичними особами

"Припинення державних організацій, що є юридичними особами, провадиться тим органом, за рішенням якого вони утворюються".

3. Цивільний кодекс України
від 16.01.2003 ( 435-15 )
(чинний з 01.01.2004)

26. Відповідні витяги з Цивільного кодексу ( 435-15 ) забезпечують таке:

Стаття 81. Види юридичних осіб

"2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом".

Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

"1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом".

Стаття 167. Правові форми участі держави
у цивільних відносинах

"1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.

3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом".

Стаття 176. Розмежування відповідальності
за зобов'язаннями держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад
та створених ними юридичних осіб

"1. Держава... не відповідає за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

2. Юридичні особи, створені державою... не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави".

4. Закон України "Про підприємства в Україні"
( 887-12 ) від 27.03.91

27. Відповідні витяги з закону забезпечують таке:

Стаття 2. Види підприємств

"В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

<...>

державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство".

Стаття 10. Утворення і використання майна

"3. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання.

Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.

Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління.

Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном.

Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті".

Стаття 37. Особливості створення, ліквідації,
реорганізації казенного підприємства

"1. Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації, за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене в казенне підприємство.

2. Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однієї з таких умов:

підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;

підприємство є суб'єктом природних монополій.

3. Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до законодавства України".

Стаття 39. Особливості діяльності
казенного підприємства

"3. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов'язаннями несе власник".

5. Закон України "Про правовий режим території,
що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи" ( 791а-12 )
від 27.02.91

28. Стаття 6 Закону ( 791а-12 ) передбачає, що Кабінет Міністрів України визначає планування, матеріально-технічне забезпечення, обсяги фінансування робіт, а також умови оплати праці в зоні відчуження незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності підприємств, установ, організацій, залучених до робіт із подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації.

29. Стаття 12 Закону ( 791а-12 ) забороняє винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і конструкцій, машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і дозиметричного контролю. Стаття також вимагає спеціального дозволу Міністерства на ведення будь-якої господарської діяльності, включаючи будівництво, в цій зоні.

6. Закон України "Про виконавче провадження"
( 606-14 ) від 21.04.99

30. Згідно зі ст. 2 Закону ( 606-14 ) виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу. Згідно зі ст. 85 Закону стягувачем може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядковується виконавець, або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачеві право на звернення з позовом проти юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї особи. Збитки, заподіяні державним виконавцем при здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

7. Закон України "Про державну виконавчу службу"
( 202/98-ВР ) від 24.03.98

31. Стаття 11 Закону ( 202/98-ВР ) гарантує відповідальність судових виконавців за діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 Закону дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або суду.

8. Декрет КМУ N 8-92 "Про управління
майном, що є в загальнодержавній власності"
від 15.12.92

32. Декрет ( 8-92 ) передбачає, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади відповідно до покладених на них повноважень приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності. Далі Декрет забороняє міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що є в загальнодержавній власності.

9. Розпорядження КМУ N 306-р
"Про перелік підприємств, установ та організацій,
що передаються до сфери управління Міненерго"
від 11.05.98

33. Розпорядження передбачає передачу до сфери управління Міненерго підприємств, установ та організацій, що належали до сфери управління колишніх Міністерства енергетики та електрифікації та Державного комітету з використання ядерної енергії, включаючи Державну будівельно-промислову компанію "Атомспецбуд".

Право

I. Об'єднання заяв

34. Суд вважає, що згідно з параграфом 1 ст. 42 Регламенту Суду заяви мають бути об'єднані, зважаючи на їхнє спільне фактичне та правове підгрунтя.

II. Стверджуване порушення параграфа 1
ст. 6 конвенції

35. Заявники скаржилися на невиконання судових рішень, прийнятих на їхню користь, за параграфом 1 ст. 6 Конвенції, що забезпечує таке:

"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".

А. Прийнятність

а) Вичерпаність національних
засобів захисту

36. Уряд подав попередні заперечення щодо невичерпаності національних засобів захисту заявниками на підставі того, що вони не подавали скарг до національних судів, з метою оскарження бездіяльності Державної виконавчої служби та вимоги компенсації за незаконне виконавче провадження чи знецінення призначених виплат.

37. Заявники оспорили цей довід, нагадуючи, що головною причиною невиконання рішень була складна економічна ситуація підприємства-боржника, що вимагала вирішення на державному рівні (див. параграф 17 та 18 вище).

38. Суд нагадує, що метою параграфа 1 ст. 35 Конвенції є надання можливості Договірним Сторонам запобігти або виправити порушення, в яких вони звинувачуються, до того, як ці звинувачення будуть подані на розгляд Судові. Однак єдиними засобами, що можуть бути вичерпані, є ефективні. "Ефективні" означає або припинення стверджуваного порушення, або запобігання йому, або забезпечення відповідної компенсації за будь-яке порушення, що вже відбулося (див. рішення по справі "Kudla v. Poland" , заява N 30210/96, параграф 158 ECHR 1999-IX). Уряд мав довести невичерпаність національних засобів, аби запевнити Суд, що засіб був ефективний, наявний у теорії та практиці на час його застосування (див. рішення у справі "Khokhlich v. Ukraine", заява N 41707/98, параграф 149, 29.04.2003).

39. Однак уряд визнає, що в поточній справі рішення на користь заявників залишаються невиконаними повністю або частково, незважаючи на значні зусилля державної виконавчої служби (параграф 49 нижче). Державна виконавча служба більше не задіяна у процедурі повернення боргу, оскільки виконавчі провадження були припинені, а скарги заявників передані до ліквідаційної комісії (параграфи 22-23). Таким чином, Суд вважає, що це попереднє заперечення уряду не відповідає головній скарзі заявників і не може бути прийняте, оскільки засіб, згаданий урядом, не міг припинити продовження стверджуваного порушення.

40. Відповідно, Суд відхиляє це заперечення.

b) Узгодженість ratione personae
(відповідальність держави)

41. У своїх подальших коментарях уряд стверджував, що, хоча підприємство-боржник було державним, воно було окремою юридичною особою і відповідно до національного права не може вважатися відповідальною за його борги. Відповідно, виконання рішень, прийнятих на користь заявників, не могло здійснюватися коштом державного бюджету.

42. Заявники стверджували, що підприємство було казенним, працювало за державним контрактом. Робота, яку виконувало підприємство, повністю оплачувалася Міністерством з надзвичайних ситуацій. Завдяки такому стану речей утворилися борги компанії. Далі заявники стверджували, що за національним правом, власник ніс відповідальність за борги юридичної особи, якщо юридичній особі бракувало коштів на виконання своїх зобов'язань.

43. Таким чином, виникає питання щодо відповідальності держави за підприємство з державною формою власності, що є окремою юридичною особою, та щодо можливості нести відповідальність за остаточні невиплати заявникам сум, призначених судом у рішеннях проти цього підприємства.

44. Суд вважає, що уряд не продемонстрував, що підприємство "Атомспецбуд" було достатньо відокремлене від держави організаційно й оперативно, щоб звільнити державу від відповідальності згідно з конвенцією за її дії чи бездіяльність (mutatis mutandis (із посиланням на ст. 34 Конвенції рішення у справі "Radio France and others v. France", заява N 53984/00, 23.09.2003).

45. Суд завважує, що ні урядом, ні в матеріалах у справі не згадувалося, що державні борги підприємству (параграф 18 вгорі) взагалі були виплачені повністю або частково, що вказує на відповідальність держави щодо подальших боргів підприємства. Підприємство-боржник діяло в суворо регульованій галузі атомної енергетики і виконувало будівельні роботи в Чорнобильській зоні примусового відселення, яка є під суворим контролем держави з огляду на навколишнє середовище та здоров'я громадян (див. параграф 29 вгорі). Цей контроль поширюється навіть на терміни роботи заявників на підприємстві, включаючи їхні зарплати (параграф 28 вгорі). Держава заборонила арешт майна компанії через його можливе забруднення (див. параграф 21 вгорі). Крім того, з травня 1998 року управління компанією було передано Міненерго (див. параграф 33 вгорі). На думку Суду, ці елементи підтверджують казенну природу підприємства-боржника, незалежно від класифікації в національному законодавстві. Відповідно, Суд вказує, що є достатньо підстав для визнання держави відповідальною за борги підприємства "Атомспецбуд" заявникам за особливих обставин поточної справи, незважаючи на той факт, що підприємство є окремою юридичною особою.

46. Таким чином, Суд робить висновок, що скарги заявників узгоджуються ratione personae з умовами Конвенції та відхиляє заперечення уряду щодо цього.

с) Висновок

47. Суд дійшов висновку, що ця скарга не є безпідставною в розумінні параграфа 3 ст. 35 Конвенції. Далі він зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути проголошена прийнятною.

В. Щодо суті

48. Уряд зауважив, що державна виконавча служба переконалася у виконанні рішень, прийнятих на користь заявників, настільки, наскільки це можливо, та що деякі з них були частково виконані. Уряд вказав, що майно боржника було в зоні радіоактивного забруднення і, таким чином, на нього не можна було накласти арешт без дозволу в якому Міненерго відмовило.

49. Уряд зазначив, що скарги заявників щодо невиконання рішень на їхню користь через стверджувану бездіяльність державної виконавчої служби були нерозумними, оскільки державна виконавча служба вжила всіх необхідних заходів на виконання судових рішень і не відповідала за їхнє виконання після прийняття рішення про ліквідацію підприємства-боржника.

50. Заявники оспорили урядові коментарі. Вони стверджували, що їхні нарікання на невиконання рішень не обмежувалися лише стверджуваною бездіяльністю Державної виконавчої служби, як це пропонував уряд. Заявники зазначали, що рішення на їхню користь не могли бути виконані без вжиття заходів на державному рівні й посилалися на лист Міненерго, що організація була підприємством із державною формою власності і держава мала сплачувати борги своїх підприємств.

51. Суд нагадує, що параграф 1 ст. 6 охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадських прав і обов'язків; у цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в загальних судах є однією зі складових. Це право, однак, було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов'язувальне судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін. Було б незрозумілим, якби параграф 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, - розгляд справ у суді, який є справедливим, прилюдним і швидким - без захисту виконання судових рішень. Так само, як і тлумачення ст. 6 як такої, що визначає виключно доступ до суду та проведення судового розгляду справи, ймовірно, призвело б до ситуацій, не сумісних із принципами верховенства права, поважати які взяли на себе обов'язки Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід'ємною частиною "суду" для цілей ст. 6 (див. рішення у справі "Burdov v. Russia" , заява N 59498/00, параграф 34 ECHR 1999-V).

52. Органи державної влади не повинні посилатися на брак грошових коштів як на виправдання невиконання рішення. Вочевидь, зволікання у виконанні судового рішення може бути виправданим за особливих обставин. Однак зволікання не може бути таким, що завдає шкоди суті прав, які захищаються параграфом 1 ст. 6 (див. "Immobiliare Saffi v. Italy" [GC], заява N 22774/93, параграф 74, ECHR 1999-V). У даній справі заявникові не повинні були перешкоджати в отриманні винагороди згідно з результатом судового процесу.

53. Суд зазначає, що досі рішення, прийняті на користь заявників у 1997-2001 роках, залишаються невиконаними повністю або значною частиною. Суд вважає, що з огляду на визнання відповідальності держави за борги заявникам у поточній справі період невиконання не повинен обмежуватися лише стадією виконання. Він має охоплювати період повернення боргу, що триває, в ході процедури ліквідації. Таким чином, період повернення боргів у справі заявників уже триває від 3 до 7 років.

54. Своїм невжиттям упродовж кількох років необхідних заходів на виконання остаточного рішення в поточній справі українські владні органи позбавили гарантії параграфом 1 ст. 6 Конвенції будь-якої корисної дії.

55. Таким чином, мало місце порушення параграфу 1 ст. 6 Конвенції.

III. Стверджуване порушення ст. 1 протоколу N 1
до конвенції

56. Далі заявники нарікали, що держава порушила їхнє право на мирне володіння своїм майном, як це гарантовано ст. 1 Протоколу N 1, яка забезпечує таке:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, жодним чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів чи штрафів".

А. Прийнятність

57. Суд посилається на своє обгрунтування за параграфом ст. 6 Конвенції, відхиляючи заперечення уряду щодо прийнятності заяв (параграфи 35-47 угорі), яке так само підходить до скарг заявників за ст. 1 Протоколу N 1. Відповідно, Суд робить висновок, що ця скарга головним чином не є безпідставною чи дійсно неприйнятою з будь-яких інших підстав, зазначених у ст. 35 Конвенції. Таким чином, вона має бути проголошена прийнятою.

В. Щодо суті

58. Уряд у своїх коментарях визнав, що суми, призначені заявникам національними судами, становлять власність у розумінні ст. 1 Протоколу N 1. Він визнав, що невиконання рішень на користь заявників має розцінюватися як втручання у право заявників на мирне володіння своїм майном. Однак уряд стверджував, що таке втручання було виправдане загальним інтересом, тобто необхідністю контролювати вивіз забруднених матеріалів із Чорнобильської зони. Велика кількість кредиторів ліквідованого підприємства вимагала від ліквідаційної комісії та держави розробити гнучкі заходи задля задоволення всіх претендентів.

59. Заявники вказували, що держава несе відповідальність за невиплачені борги, належні їм, і, не виплативши цих боргів, держава позбавила їх дійсного володіння своїм майном, що порушує ст. 1 Протоколу N 1.

60. Суд нагадує, що згідно з його прецедентним правом неможливість для заявника домогтися виконання рішення, прийнятого на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як встановлено у з 1 ст. 1 Протоколу N 1 (див. серед інших рішень "Burdov v. Russia", заява N 59498/00, параграф 40, ECHR 2002-III; "Jasiuniene v. Lithuania", заява N 41510/98, параграф 45, 06.03.2003).

61. Таким чином, у поточній справі Суд висловлює думку, що неможливість для заявників отримати виконання їхніх рішень упродовж значного періоду часу (між трьома та сімома роками) становить втручання в їхнє право на мирне володіння майном у розумінні праграфа 1 ст. 1 Протоколу N 1.

62. Таке втручання було виправдане частково забороною на вивіз забрудненого майна підприємства-боржника з Чорнобильської зони примусового відселення. Однак, на думку Суду, така заборона, що, безперечно, включає виправданий громадський інтерес, не порушує справедливий баланс між державним інтересом і тими із заявників, хто несе повний фінансовий тягар.

63. Своїм невиконанням рішень, прийнятих на користь заявників, національні владні органи перешкоджали і до цього часу перешкоджають заявникам упродовж значного часу в отриманні повністю коштів, на які вони мають право.

64. Таким чином, мало місце порушення ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції.

IV. Застосування ст. 41 конвенції

65. Стаття 41 забезпечує таке:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

66. Суд звертає увагу, що згідно з правилом 60 Регламенту будь-яка скарга щодо справедливої сатисфакції має бути уточнена і подана письмово, разом з відповідними підтверджувальними документами, в разі невиконання чого Суд може відхилити скаргу в цілому чи частково.

а) Матеріальна шкода

67. Заявники вимагали таких сум, із зазначенням їхніх еквівалентів у євро:

Валентина Михайленко - 4849 грн. (746 євро);

Валентин Михайленко - 13189 грн. (2029,08 євро);

Григорій Ганушевич - 7129,30 грн. (1096,82 євро);

Анатолій Марченко - 13018,09 грн. (2002,78 євро);

Олександра Юденюк - 6327 грн. (973,38 євро);

Василь Мишко - 7711 грн. (1186,31 євро);

Василь Безпалко - 14764 грн. (2271,38 євро);

Галина Зоренко - 6260 грн. (963,08 євро);

Григорій Архитко - 6348,62 грн. (976,71 євро);

Володимир Лицкевич - 6110,45 грн. (940,04 євро);

Михайло Тищенко - 8340 грн. (1283,08 євро).

68. Уряд стверджує, що держава за національним правом не повинна нести відповідальність за борги підприємств.

69. Суд нагадує, що він відхилив це заперечення вгорі (параграфи 43-45). На тих самих підставах Суд відхиляє цей довід за ст. 41.

70. У світлі документів у його розпорядженні Суд призначає з огляду на матеріальні збитки такі суми, що співвідносяться з невиплаченими заявникам боргами:

Валентині Михайленко - 707,59 євро;

Валентину Михайленку - 2029,08 євро;

Григорію Ганушевичу - 1085,94 євро;

Анатолію Марченку - 2002,80 євро;

Олександрі Юденок - 971,17 євро;

Василю Мишку - 1136,37 євро;

Василю Безпалку - 2271,38 євро;

Галині Зоренко - 962,52 євро;

Григорію Архитку - 926,59 євро;

Володимиру Лицкевичу - 940,10 євро;

Михайлу Тищенку - 1283,08 євро.

b) Моральна шкода

71. Заявники вимагали таких сум за моральну шкоду, якої вони зазнали в результаті невиконання владними органами судового рішення:

Анатолій Марченко - 75000 грн. (11538,46 євро);

всі інші заявники - 50000 грн. (7692,30 євро) кожному.

72. Уряд зазначив, що встановлення порушення було б достатньою справедливою сатисфакцією в поточній справі.

73. Суд бере до уваги, що заявники зазнали певної моральної шкоди внаслідок порушень, яку не можна компенсувати лише встановленням факту порушення. Проте суми, що вимагаються, надмірні. Зробивши їх справедливу оцінку, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд присуджує такі винагороди, які залежать від тривалості періодів невиконання рішень у кожній із справ, що тривали від трьох до семи років:

Валентині Михайленко - 3080 євро;

Валентину Михайленку - 1800 євро;

Григорію Ганушевичу - 2960 євро;

Анатолію Марченку - 3360 євро;

Олександрі Юденок - 2800 євро;

Василю Мишку - 2860 євро;

Василю Безпалку - 1680 євро;

Галині Зоренко - 2720 євро;

Григорію Архитку - 1680 євро;

Володимиру Лицкевичу - 2560 євро;

Михайлу Тищенку - 1400 євро.

В. Судові витрати

1. Національні процедури

74. Заявники не подали жодної вимоги під цим заголовком у встановлений часовий ліміт, тому Суд не призначає винагороди.

2. Конвенційні процедури

75. Кожен із заявників вимагав компенсації 1035 євро витрат на процедури Суду.

76. Уряд стверджував, що ці витрати були не підтвердженими і надмірними. Уряд вказував, що заявники не деталізували роботи, виконані їхнім захисником, не навели погодинних ставок тощо. Уряд зазначив, що захисник представив спільну відповідь на урядові коментарі в усіх 10 заявах. Далі уряд зазначив, що, беручи до уваги подібність скарг заявників та відсутність деталей, адресованих захисником до ситуацій окремо кожного заявника, а також простих юридичних питань, загальна сума, яку вимагали заявники, була надто високою.

77. Суд наголошує, що для включення судових витрат у суму компенсації за ст. 41 слід встановити, що вони відбулися насправді й були необхідними для запобігання чи отримання відшкодування встановленого порушення Конвенції та чи був розмір цих витрат розумним (див. серед іншого рішення у справі "Nilsen and Jhonsen v. Norway" [GC] , заява N 23118/93, параграф 62, ECHR 1999-VIII).

78. Суд вважає, що ці вимоги не були дотримані в поточній справі. Однак зрозуміло, що заявники зазнали певних судових витрат, аби бути представленими в Суді.

79. Покладаючись на наявну інформацію та вищевказані критерії, Суд вважає розумною винагороду кожному заявникові по 135 євро судових витрат.

С. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

80. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсотки.

На цих підставах суд одностайно:

1. Вирішує об'єднати заяви.

2. Проголошує заяви прийнятними.

3. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено ст. 1 Протоколу N 1.

5. Постановляє:

а) що Держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців від дати, коли рішення стає остаточним, відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції, такі суми:

Валентині Михайленко - 707,59 євро матеріальної шкоди, 3080 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Валентинові Михайленку - 2029,08 євро матеріальної шкоди, 1800 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Григорію Ганушевичу - 1085,94 євро матеріальної шкоди, 2960 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Анатолію Марченку - 2002,80 євро матеріальної шкоди, 3360 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Олександрі Юденок - 971,17 євро матеріальної шкоди, 2800 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Василю Мишку - 1186,37 євро матеріальної шкоди, 2680 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Василю Безпалку - 2271,38 євро матеріальної шкоди, 1680 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Галині Зоренко - 962,52 євро матеріальної шкоди, 2720 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Григорію Архитку - 926,59 євро матеріальної шкоди, 1680 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Володимиру Лицкевичу - 940,10 євро матеріальної шкоди, 2560 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

Михайлу Тищенку - 1283,08 євро матеріальної шкоди, 1400 євро моральної шкоди та 135 євро судових витрат;

b) вказані вище суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, встановленим на дату виплати, плюс будь-які податки, що вимагаються;

с) після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс три відсотки за офіційним курсом Європейського банку.

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 30 листопада 2004 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.