Документ втратив чиннiсть!

ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

ЛИСТ
N 01-18/1131 від 23.12.91
м.Київ

Арбітражним судам України

( Лист відмінено згідно Листа Вищого Арбітражного Суду
N 01-8/121 від 03.04.98 )

Про деякі питання практики вирішення
господарських спорів

1. Позови страхової організації про стягнення сум страхового відшкодування.

Згідно зі ст.372 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) до страхової організації, що сплатила страхове відшкодування, наприклад, громадянину-володільцю автомашини, за майновим страхуванням, переходить у межах цієї суми право вимоги, яку страхувальник (або інша особа, яка одержала страхове відшкодування) має до особи, відповідальної за заподіяну шкоду. Відповідно до ст.441 Цивільного кодексу УРСР організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. Таким чином, страхова організація, яка сплатила страхове відшкодування внаслідок заподіяння шкоди працівником організації - водієм належного цій організації автомобіля при виконанні ним трудових обов'язків, має право вимагати відшкодування виплачених сум не від її працівника (водія), а від цієї організації (підприємства).

При цьому арбітражному суду необхідно враховувати, що при зіткненні двох джерел підвищеної небезпеки слід виходити з принципу вини, яка може доводитися вироком суду в кримінальній справі, постановою слідчих органів та ін.

2. Залізничні станції не мають права стягувати з вантажоодержувачів штраф за простій вагонів, розвантаження яких покладено на залізницю.

Деякі вантажоодержувачі звертаються до арбітражного суду з позовами про стягнення з транспортно-експедиційних підприємств збитків, завданих оплатою залізниці штрафів за простій вагонів на станціях залізниці.

У зв'язку з цим слід мати на увазі, що, відповідно до ст.45 Статуту залізниць при організації на станції централізованого вивезення вантажів із станцій залізниць, останні зобов'язані виконувати вантажно-розвантажувальні роботи власними силами і засобами (за винятком небезпечних і наливних вантажів). Отже залізничні станції не мають права стягувати з вантажоодержувачів штрафи за простій вагонів, розвантаження яких покладено на залізницю.

3. Відповідальність за затримку контейнерів понад установлених норм на пункті обміну.

В практиці взаємовідносин між залізницею та автотранспортними підприємствами, які здійснюють централізований вивіз (завіз) вантажів, виникло питання про те, яка організація, тобто чи це підприємство, чи вантажоодержувач несе перед залізницею відповідальність за вказане порушення.

При вирішенні спорів з цього питання слід мати на увазі, що відповідно до параграфу 19 Розділу 25 Правил перевезення вантажів при здійсненні транспортно-експедиційного обслуговування за договорами між автотранспортними підприємствами і залізницею відповідальність перед залізницею за затримку контейнерів понад встановлені норми (ст.157 Статуту залізниць) несуть автотранспортні підприємства.

Виключення з цього правила зроблено лише щодо відповідальності за умови відкриття пунктів обміну контейнерів. Відповідно до параграфу 27 зазначених Правил у випадках затримки контейнерів на цих пунктах понад встановлені норми відповідальність перед залізницею несе та організація (підприємство), у веденні якої є такий пункт обміну контейнерів.

4. Безпідставне стягнення штрафу в безспірному порядку.

Посилаючись на статті 143 і 149 Статуту автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства у безспірному порядку стягують з вантажоодержувачів штраф за простій контейнерів належних залізниці. У зв'язку з тим, що постало питання про правомірність такого безспірного стягнення штрафу, при вирішенні пов'язаних з цим спорів слід виходити з такого.

Підстави для безспірного стягнення штрафів наведено у ст.149 Статуту автомобільного транспорту УРСР і, зокрема, такий порядок стягнення встановлено щодо штрафу, передбаченого ст.143 Статуту. Цією нормою передбачається сплата госпорганами штрафу лише за затримку контейнерів, належних колишньому Міністерству автомобільного транспорту УРСР.

Безакцептне (безспірне) списання збитків, заподіяних сплатою транспортно-експедиційними підприємствами залізниці штрафів за затримку належних їй контейнерів чинним законодавством України не передбачено.

5. Відповідальність за невиконання плану перевезень вантажів автотранспортом.

При пред'явленні позову до автотранспортного підприємства про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень вантажу окремі позивачі визначають місячний обсяг належного до перевезення вантажу шляхом поділу квартального плану рівними частками на три місяці.

При вирішенні пов'язаних з цим спорів слід мати на увазі, що, відповідно до ст.128 Статуту автомобільного транспорту УРСР, відповідальність автотранспортних підприємств встановлена за невиконання місячних обсягів перевезень вантажів. На підставі ст.36 Статуту та Типового договору на перевезення вантажів автотранспортом УРСР, відповідно до річних договорів і в межах квартального плану перевізник і замовник за десять днів до початку кварталу визначають конкретні місячні обсяги.

Нормативними актами, що регулюють вказані відносини, не передбачено загального принципу виконання квартального плану перевезень рівномірно по місяцях і тому арбітражний суд не має підстав при вирішенні спору, пов'язаного зі стягненням штрафу за невиконання плану перевезень, для механічного поділу квартального плану на три місяці.

Таким чином, оскільки відповідальність за невиконання плану перевезень грунтується на місячних обсягах, за відсутності в договорі цих обсягів жодна із сторін не має права претендувати на одержання штрафу, встановленого ст.128 Статуту автотранспорту УРСР.

6. Деякі особливості відповідальності автотранспортного експедиційного підприємства за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором на централізоване завезення (вивезення) вантажів на станції залізниць.

Окремі транспортно-експедиційні підприємства оспорюють практику арбітражних судів щодо обсягу їх відповідальності за невиконання зобов'язань по витребуванню від залізничної станції комерційних та інших актів, а також оскарження відмови від їх складання. Автопідприємства вважають, що за вказані порушення вони як перевізник не можуть нести матеріальної відповідальності у вигляді відшкодування замовникові збитків, оскільки згідно із Статутом автомобільного транспорту УРСР перевізник несе обмежену відповідальність.

Дійсно, відносини перевізника і замовника по перевезенню вантажів регулюються цим Статутом, відповідно до якого вони несуть взаємну матеріальну відповідальність у межах, передбачених Статутом.

У даному випадку відносини між автотранспортним підприємством і замовником виникають на підставі зобов'язань, пов'язаних з централізованим завезенням (вивезенням) вантажів на залізничну станцію та транспортно-експедиційним обслуговуванням. Тому необхідно керуватися не лише нормами Статуту, але і Типовим договором на централізоване завезення (вивезення) вантажів на залізничні станції, в порти (на пристані), аеропорти; виконання міжміських перевезень вантажів і транспортно-експедиційне обслуговування автотранспортними підприємствами й організаціями автомобільного транспорту загального користування.

Відповідно до п.15 вказаного договору перевізник несе перед замовником матеріальну відповідальність у розмірі фактичної шкоди у разі недодержання умов підпункту "1" пункту 7 договору, тобто за невиконання зобов'язань по витребуванню від залізничних станцій, порту (пристані), аеропорту комерційних та інших актів у випадках нестачі або пошкодження вантажу, а також оскарження відмови від складання таких актів. Таким чином, якщо автотранспортне підприємство у встановленому порядку не прийняло вантаж від залізниці, воно має нести перед замовником матеріальну відповідальність у вигляді відшкодування фактичної шкоди, викликаної невиконанням зазначених експедиційних зобов'язань.

7. Необгрунтоване ухилення відділку залізниці від укладання договору з автотранспортним підприємством загального користування на завезення (вивезення) вантажів і контейнерів.

Відділок залізниці відмовився укласти договори з автопідприємством загального користування на завезення (вивезення) вантажів і контейнерів, посилаючись на те, що такі договори, в тому числі на транспортно-експедиційне обслуговування, він буде укладати безпосередньо з вантажовідправниками і вантажоодержувачами.

При вирішенні пов'язаних з цим спорів необхідно керуватися чинним Положенням про організацію і взаєморозрахунки за централізовані перевозки вантажів автотранспортом із залізничних станцій, річкових, морських і авіаційних портів та виконання транспортно-експедиційного обслуговування, затвердженого розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 1 жовтня 1960 року N 1385. Згідно з цим Положенням виконання транспортно-експециційного обслуговування покладено на відповідні транспортно-експедиційні служби Міністерства автомобільного транспорту України. Обов'язки цих служб по такому обслуговуванню передбачені п.21 Положення, а також ст.38 Статуту автомобільного транспорту УРСР та Розділом 47 Правил перевозок вантажів автотранспортом.

Оскільки обов'язок здійснення транспортно-експедиційного обслуговування Урядом України покладений на підприємства автомобільного транспорту загального користування, параграф 4 Правил централізованого завозу (вивозу) вантажів автомобільним транспортом загального користування на станції залізниці, що розташовані на території УРСР, не дає правових підстав для зміни цього порядку.

Відділ формування арбітражної практики