ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

РОЗ'ЯСНЕННЯ
від 24.12.99, N 02-5/602
м.Київ

Арбітражним судам України

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних
із застосуванням Закону України "Про заставу"

На підставі вивчення практики вирішення спорів, що виникають у зв'язку із застосуванням Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), та з метою забезпечення однаковості цієї практики Вищий арбітражний суд України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статті 3 Закону України "Про заставу" (далі - Закон) заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. У зв'язку з цим арбітражні суди, вирішуючи спори, повинні враховувати таке.

Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.

Отже у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у арбітражного суду немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання.

Те ж саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється арбітражним судом на підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодексу, частина друга статті 3 Закону).

2. Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (стаття 9 Закону).

Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть

предмет застави у володіння заставодержателю, наприклад у разі закладу (стаття 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до арбітражного суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.

3. За змістом статті 11 Закону заставодавцем - як боржником, так і майновим поручителем - може бути підприємство чи організація, що є власником майна і має право відчужувати заставлене майно, або держава в особі уповноважених нею органів, а також підприємство чи організація, яким власником передано це майно і право застави на нього. Таку передачу може бути здійснено, зокрема, шляхом закріплення майна за юридичною особою на праві повного господарського відання на підставі законів України, установчих документів, що регулюють її діяльність, чи відповідного рішення власника майна (уповноваженого ним органу).

Згаданою нормою передбачено також спеціальні вимоги щодо погодження деякими суб'єктами підприємницької діяльності застави їх майна з відповідними державними органами.

Зокрема, з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації згідно із Положенням про порядок надання Фондом державного майна України дозволу на заставу державного майна, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 04.06.96 N 618.

Недодержання згаданих вимог законодавства є підставою для визнання договору застави недійсним згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

3.1. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників (частина перша статті 6 Закону).

Оскільки відповідно до статті 13 Закону договір застави повинен укладатися у письмовій формі, то згода співвласників майна, що є предметом застави, також має бути зафіксована у письмовій формі, наприклад, шляхом підписання договору усіма співвласниками або уповноваженими ними особами.

Якщо ж один чи декілька співвласників цього майна - підприємства чи організації - такої згоди не дають, заставодавець не позбавлений права звернутися на підставі частини першої статті 113 та статті 115 Цивільного кодексу з вимогою про виділ своєї частки з спільного майна з метою подальшої передачі її у заставу.

Якщо майно, що перебуває у спільній власності, передано в заставу без згоди усіх співвласників, то відповідний договір може бути визнаний арбітражним судом недійсним за позовом будь-кого із співвласників майна підприємства чи організації, права та охоронювані законом інтереси якої порушено.

3.2. Якщо майно перебуває у колективній власності, слід виходити з вимог статті 30 Закону України "Про власність" ( 697-12 ), згідно з якою право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника, які відповідним рішенням можуть покласти окремі функції з управління колективним майном на створювані ними органи. У разі виникнення спору щодо відповідності укладеного таким органом договору застави вимогам закону арбітражному суду слід витребувати документальне підтвердження повноважень органу управління підприємства чи організації стосовно розпорядження майном, яке є предметом застави.

3.3. Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.

Водночас арбітражним судам слід мати на увазі, що питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.

3.4. Договір застави може бути визнаний недійсним за позовом третьої особи, яка вважає, що предмет застави належить їй на праві власності чи повного господарського відання і довела цю обставину. Якщо предмет застави являє собою індивідуально визначене майно, відповідна вимога може бути поєднана з вимогою про повернення цього майна з чужого незаконного володіння (заставодавця чи заставодержателя) на підставі статті 50 Закону України "Про власність".

У вирішенні відповідних спорів слід враховувати, що у разі застави кредиторові речі, яка не належить заставодавцю, причому кредитор не знав і не повинен був знати, що річ не належить заставодавцю (добросовісний заставодержатель), право власника підлягає захисту лише за умови, що дана річ була власником загублена, або в нього викрадена чи вибула з володіння іншим шляхом поза його волею (стаття 148 Цивільного кодексу).

У решті випадків заставне право заставодержателя зберігається, а власник речі має право на підставі статті 440 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) вимагати відшкодування шкоди від заставодавця, який заставив його річ.

4. Заставодавцем може бути не лише боржник за забезпеченим заставою зобов'язанням, а й третя особа (майновий поручитель). Оскільки така особа не є боржником за основним договором, її зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором. До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов'язання, переходять усі права кредитора за цим зобов'язанням.

5. Закон містить перелік істотних умов договору застави (стаття 12, а щодо застави товарів в обороті або у переробці також стаття 41 Закону).

Опис заставленого майна повинен містити індивідуальні ознаки останнього, які дозволяють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується застави товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються родовими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види товарів, якими можна замінити предмет застави.

Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до вимог статті 153 Цивільного кодексу можна вважати укладеним.

Якщо у процесі вирішення спору, пов'язаного із заставою, буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди стосовно істотних умов договору застави, договір вважається не укладеним і не може бути прийнятий арбітражним судом в обгрунтування вимог і заперечень сторін.

6. Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі (стаття 13 Закону). Недодержання сторонами цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання письмової форми угод, передбачені статтею 46 Цивільного кодексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу.

6.1. У деяких випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, причому недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору з тими ж наслідками (статті 13, 14 Закону), в тому числі і у разі порушення вимог Закону щодо місця нотаріального посвідчення договору.

Якщо в силу частини третьої статті 4 Закону предметом застави є майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, що підлягає нотаріальному посвідченню, то таке посвідчення на момент укладення договору практично не може бути здійснене через відсутність у заставодавця відповідних правовстановлюючих документів на це майно. Але в подальшому, після набуття заставодавцем права власності на майно, що є предметом застави, нотаріальне посвідчення договору є обов'язковим.

6.2. Слід враховувати, що сам лише факт нотаріального посвідчення договору застави не має для арбітражного суду обов'язкового значення у розумінні відповідності його вимогам закону.

Якщо такий договір суперечить законодавству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави, арбітражний суд визнає його недійсним повністю чи у певній частині.

6.3. Якщо нотаріальне посвідчення договору застави не є обов'язковим в силу законодавства, але одна із сторін наполягає на ньому і щодо цієї умови не досягнуто згоди, то договір слід вважати не укладеним.

Однак слід мати на увазі, що у тому разі, коли одна із сторін договору застави, який всупереч вимогам Закону не посвідчений нотаріально, виконала його повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення, то сторона, яка виконала договір, вправі на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу звернутися до арбітражного суду з позовом про визнання договору дійсним. Відповідна вимога може бути заявлена цією стороною і в процесі вирішення спору, пов'язаного з виконанням договору застави.

Вирішуючи спір про визнання договору дійсним, арбітражний суд повинен перевірити, чи потребувала за законом виконана угода нотаріального посвідчення, чи не містить договір застави протизаконних умов та витребувати докази: звернення до відповідача з вимогою щодо нотаріального посвідчення договору застави і ухилення його від виконання цієї вимоги (зокрема листи, телеграми, телефонограми сторін з цього питання); повного чи часткового виконання договору (перерахування коштів, передачі майна тощо).

Чинне законодавство не надає арбітражному суду права визнавати договір дійсним за власною ініціативою.

7. Відповідно до статті 15 Закону ( 2654-12 ) застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом, а застава рухомого майна може бути зареєстрована у Державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладено на держателя названого реєстру Міністерство юстиції України. Стаття 15 Закону у цій редакції набрала чинності з 01.03.99, і отже, підлягає застосуванню лише до пов'язаних із заставою правовідносин, які виникли після зазначеної дати.

Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно з статтею 15-1 Закону та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.98 N 1185.

Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п'ята статті 18 Закону). Державна реєстрація застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі.

Згідно з частиною дев'ятою статті 15-1 Закону, якщо після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель не виконав своїх обов'язків щодо подання заяви про виключення з Державного реєстру застав рухомого майна запису про реєстрацію застави, він повинен відшкодувати заставодавцю спричинені у зв'язку з цим збитки. Таке відшкодування здійснюється за позовом заставодавця на загальних підставах відповідно до статті 440 Цивільного кодексу.

8. За загальним правилом право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано (частина перша статті 20 Закону). Винятки з цього правила можуть встановлюватися законом (наприклад, частиною другою статті 20, частиною першою статті 36, частиною другою статті 46 Закону) або договором.

Арбітражним судам слід враховувати, що право звернення стягнення на заставлене майно належить заставодержателю і тоді, коли забезпечене заставою зобов'язання боржника не виконано третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність (стаття 164 Цивільного кодексу).

Згідно з частиною шостою статті 20 Закону звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

За змістом глави 14 Закону України "Про нотаріат" ( 3425-12 ) та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 (з подальшими доповненнями), витребування від боржника заставленого майна на підставі виконавчих написів нотаріусів здійснюється у разі, коли договір застави є нотаріально посвідченим. Отже у такому випадку арбітражним судам слід на підставі пункту 1 статті 62 Арбітражного процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - АПК) відмовляти у прийнятті позовних заяв про звернення стягнення на заставлене майно. Однак це не стосується тих випадків, коли договір застави визнаний дійсним на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу ( 1540-06 ).

Слід, однак, враховувати, що виконавчий напис може бути вчинено лише коли подані документи підтверджують безспірність заборгованості та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло - у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат"). За наявності спірних взаємовідносин, а також у разі закінчення зазначеного річного строку справа підлягає розглядові в арбітражному суді.

Справи, пов'язані з відмовою нотаріуса від вчинення виконавчого напису або з оскарженням такого напису, підвідомчі загальним судам (частина перша статті 50 Закону України "Про нотаріат" та глава 39 Цивільного процесуального кодексу України ( 1502-06 ).

У вирішенні спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно, арбітражним судам слід враховувати таке.

8.1. На ці спори не поширюються вимоги щодо доарбітражного врегулювання спорів, оскільки це прямо передбачено частиною четвертою статті 5 АПК (1798-12 ).

Територіальна підсудність спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно, визначається на загальних підставах згідно зі статтями 14, 15 АПК.

8.2. Оскільки заставою може забезпечуватись лише дійсна вимога, арбітражним судам слід з'ясовувати обставини, пов'язані з існуванням забезпечуваного заставою зобов'язання боржника. Якщо таке зобов'язання ще не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть на передачу предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківської позички право застави виникає лише після фактичного одержання суми позички боржником.

8.3. За змістом частини шостої статті 20 Закону задоволення вимог із заставленого майна може бути здійснене на підставі договору застави.

Навіть якщо договір застави містить умови, які визначають можливість і правовий механізм набуття заставодержателем права власності (повного господарського відання) на заставлене майно, кредитор (заставодержатель) і в цьому разі вправі подати позов про звернення стягнення на заставлене майно.

За правилом, встановленим статтею 20 Закону, пунктом 4 статті 25 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" ( 2009-12 ) у разі несвоєчасного повернення одержаних кредитів установи банку без звернення до суду, арбітражного суду можуть скористатися правом на реалізацію заставленого майна. Якщо ж між сторонами існує спір або установою банку не реалізовано згадане право з незалежних від неї причин, заява банку про звернення стягнення на заставлене майно у зв'язку з невиконанням селянським (фермерським) господарством зобов'язань за договором банківської позички підлягає розгляду на загальних підставах.

Умови договору застави щодо відчуження майна на користь заставодержателя не повинні суперечити вимогам чинного законодавства, зокрема щодо звернення стягнення на майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності (частина шоста статті 20 Закону, частина третя статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ). Договір, який не відповідає цим вимогам, повинен визнаватися арбітражним судом недійсним повністю чи у певній частині згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

8.4. Закон передбачає можливість подальших застав вже заставленого майна і у зв'язку з цим задоволення вимог заставодержателя, в якого право застави виникло пізніше, лише після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів, а також заставодержателів зареєстрованої застави рухомого майна. Тому у разі якщо у провадженні арбітражного суду одночасно є два чи більше спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно та задоволенням вимог заставодержателів за рахунок цього майна (статті 19, 20 Закону), предметом яких є одне й те саме майно, то незалежно від дати надходження відповідних позовів арбітражний суд повинен насамперед розглянути справу, позивачем у якій є попередній заставодержатель або заставодержатель зареєстрованої застави рухомого майна, а у решті справ до її вирішення по суті зупинити провадження на підставі частини першої статті 79 АПК ( 1798-12 ).

Якщо ж позов подано лише наступним заставодержателем, а попередній заставодержатель не вступив у справу у передбаченому статтею 26 АПК порядку, то арбітражний суд у процесі підготовки справи до розгляду може за власною ініціативою на підставі статті 27 АПК вирішити питання про залучення попереднього заставодержателя до участі у справі на стороні позивача.

За умови, якщо заставодавець подасть докази того, що він повідомив про всі попередні застави, а також про характер і розмір забезпечених ними зобов'язань кожного із заставодержателів, усі наслідки недостатності заставленого майна для задоволення вимог наступних заставодержателів за рахунок зазначеного майна після того, як задоволено позов попереднього заставодержателя, покладаються саме на цих заставодержателів.

Але в цьому разі наступні заставодержателі не позбавлені права згідно зі статтею 24 Закону одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення їх вимог, з іншого майна боржника у порядку черговості, передбаченої законодавством.

У разі ж невиконання заставодавцем обов'язку щодо повідомлення про попередні застави майна заставодержателі, виходячи з вимог статті 18 Закону, не позбавлені права на підставі статті 203 Цивільного кодексу звернутися з позовами про відшкодування завданих їм у зв'язку з цим збитків.

8.5. Звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов'язком заставодержателя. Тому справи зі спорів, пов'язаних з невиконанням боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання (наприклад, за позовами про стягнення відповідних коштів з боржника або поручителя чи гаранта) повинні бути розглянуті по суті незалежно від того, чи реалізував кредитор (заставодержатель) це право.

8.6. За змістом частини четвертої статті 38 Закону здійснення оцінки майнового комплексу підприємства, який є предметом іпотеки, у разі його переходу до заставодержателя є обов'язковим. Така оцінка здійснюється на момент переходу цього комплексу до заставодержателя за згодою сторін, а в разі недосягнення згоди - за рішенням арбітражного суду, який у такому випадку повинен виходити з балансової вартості предмета іпотеки на момент вирішення відповідного спору, а за необхідності - вирішити питання про призначення експертизи.

Майновий комплекс підприємства переходить до заставодержателя, як зазначено у названій нормі Закону, в разі якщо це передбачено договором чи законом. Оскільки чинне законодавство відповідних випадків не передбачає, у вирішенні питань, пов'язаних з таким переходом, слід виходити з умов договору.

8.7. Якщо стягнення на предмет застави звертається на підставі договору, який було укладено з урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.95 N 655 "Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами", арбітражним судам слід враховувати таке.

У передбачених цією постановою випадках оцінка вартості майна, що є предметом застави, здійснюється Фондом державного майна України, а вартості майнових прав та цінних паперів - Міністерством фінансів України. Тому така оцінка не може бути здійснена чи змінена за згодою сторін або за рішенням арбітражного суду.

8.8. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства чи підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій якого є у державній власності, може бути здійснене лише на підставі судового рішення (частина шоста статті 20 Закону). Угоди, укладені з порушенням цієї вимоги, повинні визнаватися недійсними згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

8.9. Задовольняючи позов про звернення стягнення на заставлене майно, арбітражний суд приймає відповідне рішення і надсилає чи видає наказ позивачеві відповідно до статті 116 АПК.

У резолютивній частині рішення в разі задоволення позову слід зазначати суму вимоги, що задовольняється за рахунок заставленого майна на момент прийняття судового рішення. Оскільки за змістом статті 19 Закону вимоги заставодержателя задовольняються в обсязі, що визначається не на момент прийняття рішення, а на момент фактичного задоволення цих вимог, заставодержатель не позбавлений права подати новий позов до заставодавця.

Порядок реалізації заставленого майна через аукціон (публічні торги) визначається чинним законодавством, зокрема, статтею 21 Закону та відповідними нормами Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ).

Згідно з частиною сьомою статті 20 Закону у разі звернення стягнення на майно державного підприємства чи відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, реалізація заставленого майна проводиться відповідним органом приватизації. За наявності підстав арбітражним судам слід згідно зі статтею 27 АПК вирішувати питання про залучення органів приватизації до участі у справі як третіх осіб.

Укладена з порушенням вимог чинного законодавства угода про відчуження переданого у заставу майна, що є державною власністю, може бути визнана недійсною з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу.

8.10. Закон не виключає можливості залишення за заставодержателем за згодою заставодавця заставленого майна за початковою оцінкою, якщо аукціон (публічні торги) не відбувся (стаття 21 Закону).

Якщо заставодавець такої згоди не дав, то заставлене майно реалізується у встановленому порядку (якщо інше не передбачено договором) з урахуванням вимог пунктів 18 і 19 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.97 N 1448.

Заставлене майно не може бути залишене за заставодержателем, якщо воно належить державному підприємству або відкритому акціонерному товариству, створеному у процесі корпоратизації, усі акції якого перебувають у державній власності, оскільки реалізація такого майна не може здійснюватись інакше, ніж з аукціонів (публічних торгів).

8.11. Згідно зі статтею 37 Закону у разі звернення стягнення на предмет застави, яким є будівля чи споруда, заставодержатель як набувач майна має право на одержання земельної ділянки відповідно до законодавства України.

Право на земельну ділянку, яке виникло в зв'язку з переходом до заставоодержувача права на будівлю (споруду), повинно бути оформлено місцевою радою у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (561-12). У разі її ухилення від вчинення таких дій заінтересоване підприємство, установа, організація у відповідності зі статтями 74, 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) вправі звернутися до арбітражного суду з заявою про спонукання ради видати державний акт або укласти відповідний договір.

8.12. У разі виникнення загрози загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя останній на підставі частини другої статті 46 Закону вправі вимагати його заміни, а за відмови заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет закладу. У зв'язку з цим він повинен подати докази звернення до заставодавця з такою вимогою і відсутності згоди заставодавця виконати її; таким доказом може бути копія відповідного листа (телеграми, телефонограми тощо) та документ, що підтверджує його надіслання заставодавцю, або письмова відмова заставодавця.

У вирішенні спорів необхідно враховувати, що таке стягнення може здійснюватися і в тому разі, коли згадана загроза виникла не з вини заставодавця, а з незалежних від нього причин, наприклад, через природні властивості речі, яка є предметом закладу.

8.13. Звернення стягнення на заставлене майно пов'язане з переходом права власності (повного господарського відання) на це майно, що може зумовити потребу у його державній перереєстрації (наприклад, стосовно об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо). У разі відмови відповідного державного органу від здійснення перереєстрації майна, що було предметом застави, заінтересоване підприємство чи організація не позбавлені права звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним акта державного органу про відмову у перереєстрації або про спонукання його здійснити перереєстрацію майна.

9. За змістом частини другої статті 17 та абзацу шостого статті 35 Закону відчуження майна, що є предметом застави, можливе лише за згодою заставодержателя.

Слід також мати на увазі, що згідно зі статтею 73 Закону України "Про нотаріат" державний нотаріус чи інша особа, що вчиняє нотаріальні дії, посвідчуючи договір застави нерухомого майна накладають заборону його відчуження, яку може бути знято лише за умов, зазначених у статті 74 названого Закону.

Угода про відчуження заставленого майна, укладена з порушенням згаданих вимог законодавчих актів, може бути визнана арбітражним судом недійсною згідно зі статтею 48 Цивільного Кодексу.

Частина перша статті 27 Закону передбачає збереження застави в разі переходу предмета застави у власність (а так само і у повне господарське відання) іншої особи.

Згадана норма застосовується, зокрема, тоді, коли між заставодавцем та іншою особою існує правонаступництво, що виникло з передбачених законом підстав. Якщо ж право застави виникло у іншої особи незалежно від волі заставодавця, наприклад, у разі примусового продажу заставленого майна, то ця норма застосована бути не може, і право застави припиняється (абзац п'ятий статті 28 Закону).

Збереження права застави стосовно нового власника майна чи організації, до якої перейшло право повного господарського відання цим майном, не залежить від того, чи знала особа, яка одержала це майно, про таке право. Якщо вона не знала, це не впливає на право застави, але має значення для відносин між цією особою і заставодавцем. Зокрема, у разі укладення договору купівлі-продажу предмету застави невиконання заставодавцем обов'язку попередити покупця про право застави дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (стаття 229 Цивільного кодексу). Наслідки у вигляді обов'язку заставодавця відшкодувати збитки тягне і відчуження у покупця проданого предмета застави (стаття 239 цього ж Кодексу). В обох випадках відшкодування збитків здійснюється на загальних підставах , передбачених статтею 203 Цивільного кодексу.

10. Відповідно до частини третьої статті 197 Цивільного кодексу у разі уступки вимоги до її набувача переходять права, що забезпечують виконання зобов'язання. Отже в результаті уступки вимоги за забезпеченим заставою зобов'язанням право застави переходить від первісного кредитора до нового, якщо інше не передбачено угодою, виконання якої забезпечене заставою.

Щодо права застави, яке перейшло до нового кредитора, діють загальні правила уступки вимоги і переводу боргу, з питань застосування яких арбітражним судам слід керуватися роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 14 грудня 1993 року N 01-6/1301 "Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу".

11. Право застави припиняється з загальних підстав, зазначених у главі 19 Цивільного кодексу, а також з обставин, вичерпний перелік яких наведено у статтях 28 і 29 Закону.

Застосовуючи ці норми, слід враховувати, що припинення існування (загибель) заставленого майна хоча й припиняє заставу незалежно від причин, з яких це сталося, але не вирішує наперед питання про відповідальність заставодержателя чи заставодавця одного перед одним за загибель предмета застави, що сталася з вини когось із них. Кожна із сторін договору вправі звернутися до іншої з позовом про відшкодування завданих у зв'язку з цим збитків, а якщо загибле майно було застраховане, заставодержатель має переважне перед іншими кредиторами право задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування (частина четверта статті 10 Закону).

Що ж до загибелі чи пошкодження предмета іпотеки, то це тягне за собою не лише припинення застави, а й обов'язок боржника (заставодавця) надати аналогічне за вартістю нерухоме майно або ж виконати зобов'язання незалежно від настання терміну у повному обсязі чи у відповідній частині (статті 33, 35 Закону). У разі невиконання боржником названого обов'язку кредитор (заставодержатель) вправі звернутися до боржника з відповідним позовом.

Якщо у договорі застави зазначено оцінку предмету застави, то вартість майна, відшукуваного замість загиблого, повинна відповідати цій оцінці, крім випадків, коли сторонами погоджено інші умови.

12. За змістом статей 35, 36 Закону в разі невжиття заставодавцем заходів, передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального та поточного ремонту, заставодержатель має право звернутися до арбітражного суду з позовом про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання (про повернення позички, стягнення коштів за договором купівлі-продажу чи оренди тощо) незалежно від терміну виконання цього зобов'язання, а у разі необхідності - про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідні вимоги можуть бути об'єднані в одній позовній заяві. У таких випадках позивач повинен подати докази невжиття заходів щодо збереження предмету іпотеки і необхідності звернення стягнення на цей предмет, які свідчили б про неспроможність боржника (заставодавця) виконати забезпечене іпотекою зобов'язання, зокрема через брак коштів, про систематичне ухилення його від виконання зобов'язань за договором тощо.

Якщо предмет іпотеки знаходиться не у заставодавця, а у третьої особи, то арбітражний суд, виходячи з конкретних обставин справи, може на підставі статті 27 АПК вирішити питання про залучення її до участі у справі на стороні відповідача.

Заставодавець і третя особа у будь-якому разі мають право на взаємне пред'явлення претензій і подання позовів у порядку регресу у зв'язку із задоволенням вимог заставодержателя.

13. Розглядаючи справи за позовами заставодавців до заставодержателів у зв'язку з втратою, недостачею, пошкодженням предмета закладу, слід мати на увазі, що обов'язок заставодержателя відшкодувати заподіяні цим збитки виникає лише за умови, якщо таке передбачено законодавчим актом або договором (стаття 48 Закону).

Якщо законом чи договором такий обов'язок заставодержателя передбачено, то арбітражний суд має виходити з презумпції вини заставодержателя, який повинен подати докази того, що втрата, недостача чи пошкодження предмета закладу сталися з незалежних від нього причин.

14. Заставодержатель, якому завдано збитків у зв'язку з діями держави (державних органів) стосовно примусового вилучення заставленого майна чи припинення права власності на заставлене майно, вправі звернутися з позовом до відповідного державного органу про відшкодування цих збитків у повному обсязі, хоча б згадані дії були правомірними. У таких випадках арбітражним судам слід застосовувати загальні норми цивільного законодавства стосовно відшкодування шкоди із врахуванням спеціальних норм, передбачених статтею 57 Закону, які, зокрема, не ставлять обов'язок щодо відшкодування шкоди у залежність від наявності вини у діях відповідача.

Якщо ж збитки завдані заставодержателю у зв'язку з виданням державним органом акта, який не відповідає чинному законодавству, то заставодержатель вправі вимагати відшкодування цих збитків у повному обсязі на підставі як загальних норм цивільного законодавства, так і спеціальних, зокрема статті 58 Закону ( 2654-12 ), статті 27 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ), статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) тощо, а також згідно із статтею 12 АПК ( 1798-12 ) оспорити такий акт. Вимоги щодо визнання недійсним відповідного акта і відшкодування збитків можуть бути об'єднані в одній заяві.

15. Указом Президента України від 04.03.98 N 167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Указ) запроваджено податкову заставу як засіб забезпечення погашення платником податків податкової заборгованості.

Податкову заству слід відрізняти від застави, яка відповідно до статті 181 Цивільного кодексу і статті 1 Закону є одним із способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань.

Як Закон, так і Указ мають кожний свій власний предмет регулювання. Водночас необхідно враховувати, що відповідно до статті 15-1 Закону реєстрація податкових вимог до платників податків здійснюється у такому ж порядку, як і застави - способу забезпечення зобов'язань. Статтею 4 Указу передбачено обов'язок платника податків, майно якого перебуває у податковій заставі повідомити кожного з наступних заставодержателів про податкову заставу, а також відшкодувати збитки, що виникли у заставодержателів внаслідок невиконання ним цього зобов'язання. "Наступними заставодержателями" у даному разі є ті, щодо яких право застави виникло у зв'язку з укладенням договору застави, тобто з правовідносин, що регулюються Законом.

Перебування майна (майнових прав) у податковій заставі не виключає можливості укладення договору застави цього майна, але його відчуження згідно зі статтею 20 Закону може бути здійснено лише за письмовою згодою відповідного податкового органу (стаття 5 Указу).

В.о.Голови Вищого арбітражного суду України А.Осетинський