КОМІТЕТ КОНСТИТУЦІЙНОГО НАГЛЯДУ СРСР

ВИСНОВОК
N 20 (2-22) від 04.04.91
м.Москва

Про положення законодавства, які обмежують
рівність можливостей громадян у галузі
праці та занять

Права і свободи, які надаються громадянам при провадженні будь-якої не забороненої законодавством діяльності у сфері праці та занять (трудові права і свободи), виступають надзвичайно важливою частиною прав людини, показником досягнутого в суспільстві рівня соціальної захищеності особи. У правовій державі кожній людині має бути забезпечено рівність можливостей у володінні та користуванні цими правами. При цьому справжня рівність можливостей громадян у галузі праці і занять досягається соціально справедливою диференціацією норм про умови праці та оплату праці, про матеріальну і дисциплінарну відповідальність, про надання певних пільг, гарантій та компенсацій.

Принцип рівності всіх громадян перед законом закріплено в Конституції СРСР, у законах СРСР та в міжнародно-правових актах про права і свободи людини. Головною гарантією його реального здійснення в Конституції СРСР, радянських законах та в міжнародних актах визнається заборона на будь-яку дискримінацію, яка має наслідком ненадання яких-небудь прав і свобод, порушення рівності перед законом та рівного захисту закону, порушення рівності можливостей у галузі праці та занять.

Не повинні розглядатись як дискримінація встановлені у трудовому законодавстві відмінності, переваги та обмеження, якщо вони зумовлені родом і характером виконуваної роботи або є виявом особливого піклування держави про осіб, які потребують підвищеного соціального і правового захисту чи допомоги (неповнолітніх, інвалідів, жінок та ін.).

Вважаючи утвердження викладених положень і принципів у законодавстві про працю та заняття надзвичайно важливою умовою додержання прав і свобод людини, Комітет конституційного нагляду СРСР розглянув питання про норми законодавства Союзу РСР (з власної ініціативи) і республік (у зв'язку із зверненням Голови Верховної Ради СРСР), які обмежують рівність можливостей громадян у галузі праці та занять, і встановив, що чинне законодавство в цій галузі ще не повною мірою відповідає принципам антидискримінаційної політики, не в усіх випадках забезпечує соціально справедливу диференціацію норм про працю, воно має прогалини й недоліки, що призводить до явного чи прихованого порушення рівності можливостей при реалізації прав людини на працю, працевлаштування, відпочинок, здорові й безпечні умови праці, однакову оплату за працю однакової цінності.

Так, частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці тимчасових робітників і службовців" та частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці робітників та службовців, зайнятих на сезонних роботах" містить положення про позбавлення тимчасових і сезонних працівників права на відпустку та на грошову компенсацію, яка її замінює. Це суперечить положенню статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права ( 995_042 ) про те, що за кожною людиною визнається право на оплачувану періодичну відпустку, і статті 32 Основ законодавства про працю, яка гарантує всім робітникам і службовцям надання оплачуваної щорічної відпустки із збереженням місця роботи (посади).

У пункті 6 Постанови Ради Міністрів СРСР від 14 вересня 1973 року N 674 "Про заходи щодо дальшого поліпшення використання праці пенсіонерів по старості та інвалідів у народному господарстві і пов'язані з цим додаткові пільги" для інвалідів I і II груп, які працюють на підприємствах (у виробничих об'єднаннях), у цехах і на дільницях, призначених для використання праці цих осіб, встановлено 6-годинний робочий день (36 годин на тиждень) та щорічну відпустку тривалістю 24 робочих дні, інвалідам III групи, а також інвалідам I і II груп, які працюють вдома, - щорічну відпустку тривалістю 18 робочих днів. На інвалідів I і II груп (крім інвалідів-сліпих), також на інвалідів III групи, які працюють на всіх інших підприємствах пільги не поширюються. Тим самим інвалідів з одним і тим же ступенем втрати працездатності поставлено в неоднакове становище щодо умов праці, чим порушується рівність можливостей у здійсненні ними права на відпочинок, включаючи право на скорочену тривалість робочого дня і право на подовжену відпустку.

Положення пункту 1-1 статті 17 Основ законодавства про працю (відповідних пунктів статей КЗпП союзних республік), що встановлює як підставу для звільнення працівника з ініціативи адміністрації досягнення ним пенсійного віку, суперечать статті 4 Основ законодавства Союзу РСР і республік про зайнятість населення, згідно з якою за віком не допускається порушення рівності можливостей в реалізації права на працю, а також статті 5 цих Основ, яка серед державних гарантій права на працю називає захист від будь-яких форм дискримінації та забезпечення всім трудящим рівності можливостей при його здійсненні. Згідно з міжнародно-правовими актами положення законодавства, які передбачають вік серед підстав для припинення трудових відносин, якщо він не виступає у вигляді кваліфікаційної вимоги, розцінюються як дискримінація у галузі праці та занять.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1980 року "Про урочисте і клятвене зобов'язання робітників та службовців військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил СРСР" на всіх робітників та службовців у системі Міністерства оборони СРСР було покладено додатковий і не зумовлений родом та характером роботи обов'язок щодо взяття цього зобов'язання при укладенні трудового договору, що суперечить статті 2 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю.

Обмеження рівності можливостей громадян при реалізації права на працю може мати місце у зв'язку з тим, що при вступі на роботу від працівника запитуються відомості, не передбачені законодавством і не зумовлені родом та характером роботи.

У питаннях оплати праці при розширенні індивідуально-договірного регулювання трудових відносин особливого значення набувають додержання принципу однакової оплати за працю однакової цінності на основі соціально справедливих критеріїв диференціації, конституційна гарантія оплати праці не нижче встановленого державою мінімального розміру і положення про недопустимість дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, віку, раси, національної належності, ставлення до релігії, належності до партій, професійних спілок.

Відсутність у союзному законодавстві переліку посад, для зайняття яких потребується знання офіційної мови СРСР та відповідних національних мов, а також кваліфікаційних вимог для зайняття цих посад, призводить до виникнення ситуацій, які порушують рівність можливостей громадян у галузі праці та занять за мовною ознакою. Пункт 3 Постанови Верховної Ради СРСР "Про порядок введення в дію Закону СРСР "Про мови народів СРСР", який передбачає розроблення і прийняття такого переліку до 1 січня 1991 року Радою Міністрів СРСР (нині Кабінетом Міністрів СРСР), досі не виконано.

Виходячи з необхідності усунення з чинного законодавства правових норм, які порушують рівність громадян перед законом і перешкоджають однаковому захистові громадян з боку закону, і керуючись статтями 12, 1З, 18 і 23 Закону СРСР "Про конституційний нагляд в СРСР", Комітет конституційного нагляду СРСР прийшов до висновку:

1. Не відповідають Конституції СРСР, законам СРСР, міжнародним актам про права людини, порушують рівність можливостей громадян при реалізації основних прав людини в галузі праці та занять і на підставі статті 124 Конституції СРСР і статті 21 Закону СРСР "Про конституційний нагляд в СРСР" втрачають чинність з моменту прийняття цього Висновку такі положення нормативних актів:

частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці тимчасових робітників та службовців" і частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці робітників та службовців, зайнятих на сезонних роботах", які позбавляють тимчасових і сезонних працівників права на відпустку та на грошову компенсацію, що її замінює;

положення пункту 6 Постанови Ради Міністрів СРСР від 14 вересня 1973 року N 674 "Про заходи щодо дальшого поліпшення використання праці пенсіонерів по старості та інвалідів у народному господарстві і пов'язані з цим додаткові пільги" у частині обмеження сфери застосування додаткових пільг підприємствами (виробничими об'єднаннями), цехами і дільницями, призначеними для використання праці інвалідів.

2. Положення статті 17 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (відповідних статей КЗпП союзних республік), що встановлює як загальну підставу для звільнення працівника з ініціативи адміністрації досягнення ним пенсійного віку при наявності права на повну пенсію по старості, не відповідає положенням статей 34, 39 і 40 Конституції СРСР і не узгоджується з положеннями статей 4 і 5 Основ законодавства Союзу РСР і республік про зайнятість населення, які виключають будь-які форми дискримінації та порушення рівності можливостей у реалізації права на працю, в тому числі за віковою ознакою.

Цю невідповідність має бути усунуто при перегляді встановлених законодавством підстав для припинення трудового договору з ініціативи роботодавця з урахуванням розвитку контрактних форм регулювання трудових відносин.

3. Вважати за необхідне у процесі розроблення і прийняття нового законодавства про працю та заняття врахувати в ньому федеративний устрій Союзу РСР і статус республік як суверенних держав, а також привести у відповідність із Конституцією СРСР, законами СРСР та міжнародними актами про права людини такі положення трудового законодавства, які обмежують рівність можливостей громадян, і з цією метою, зокрема:

скасувати передбачене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1980 року "Про урочисте і клятвене зобов'язання робітників та службовців військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил СРСР" положення, яке зобов'язує всіх робітників та службовців системи Міністерства оборони СРСР складати урочисте і клятвене зобов'язання при прийнятті на роботу;

доповнити статтю 36 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (відповідні статті КЗпП союзних республік), яка містить положення про неприпустимість будь-якого зниження розмірів оплати праці залежно від статі, віку, раси та національної належності, вказівкою на неприпустимість підвищення оплати праці за цими ознаками, а також розширити перелік ознак, за якими не допускається дискримінація в оплаті праці, включивши до нього ознаки ставлення до релігії, належності до партій, професійних спілок;

скасувати норми, що гарантують при переведенні на іншу роботу працівників органів державної влади й управління, партійних, комсомольських і профспілкових органів, які вивільнюються у зв'язку з реорганізацією апарату, збереження за цими працівниками або протягом року, або на весь період роботи на новій посаді окладів, що їх вони одержували за попереднім місцем роботи (якщо оклади на новому місці роботи нижчі від попередніх);

прискорити прийняття переліку посад, для зайняття яких потрібне знання офіційної мови СРСР та відповідних національних мов, а також кваліфікаційних вимог для зайняття цих посад.

4. Вважати за необхідне, щоб Генеральний прокурор СРСР відповідно до Закону СРСР "Про прокуратуру СРСР" приніс протест на положення відомчих нормативних актів, відповідно до яких при укладенні трудового договору у громадян запитуються відомості, не передбачені законодавством і не зумовлені родом та характером роботи.

5. Усунення із законодавства про працю та заняття положень дискримінаційного характеру і норм, які відображають необгрунтовану диференціацію правового регулювання, наблизить норми національного трудового законодавства до міжнародних стандартів у галузі основних прав людини. Виходити з того, що буде вжито заходів для приєднання Союзу РСР до відповідних конвенцій Міжнародної організації праці.

Голова Комітету конституційного нагляду СРСР С.АЛЕКСЄЄВ

Москва. 4 квітня 1991 р. N 20 (2-22).