1996-02-29 | 1997-11-18 | 2001-04-18 | 2003-11-18 |
ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ
РОЗ'ЯСНЕННЯ
від 29 лютого 1996 р. N 02-5/109
Про деякі питання, що виникають при застосуванні
Закону "Про свободу совісті та релігійні організації"
З метою забезпечення однакового застосування Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.
1. Відповідно до статей 13 і 14 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон) і статті 46 Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) в обласній, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у Державному комітеті України у справах релігій.
Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту.
2. Як визначає стаття 7 Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.
Суддя, встановивши, що позовна заява підписана не повноважним представником релігійної організації, повинен повертати її згідно з пунктом 1 статті 63 Арбітражного процесуального кодексу України (далі АПК), а якщо провадження у справі порушено - залишати позов без розгляду відповідно до пункту 1 статті 81 АПК.
3. Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах в арбітражних судах відповідно до їх компетенції за винятками, передбаченими в законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорії справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону зазначені справи розглядаються загальними судами в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, арбітражні суди, встановивши, що позовна заява містить вимоги щодо припинення діяльності релігійної організації або визнання недійсним рішення державних органів про передачу у володіння і користування культових будівель та майна (одній релігійній громаді чи декільком у почергове користування), повинні відмовляти у її прийнятті відповідно до пункту 1 статті 62 АПК України, а якщо провадження у справі порушено - припиняти провадження згідно з пунктом 1 статті 80 АПК України.
4. Під культовими будівлями і майном слід розуміти будівлі та речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу приміщення, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо). Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації.
У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових арбітражні суди повинні призначати експертизу. Компетентною організацією, що володіє спеціальними знаннями, необхідними для роз'яснення цих питань, є, зокрема, Державний комітет України у справах релігій. Цей комітет, згідно із затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 січня 1996 р. N 2 Положенням про нього, надає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, веде облік релігійних організацій і культових будівель (підпункти 8 і 12 пункту 4).
5. Права релігійних громад, які у встановленому порядку до введення в дію Закону користувалися культовими будівлями і майном, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 р. про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.
Відповідно до статті 8 Закону держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її в іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за всіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329-331 Цивільного кодексу. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону (статті 28-32 Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 1 листопада 1976 р., із наступними змінами і доповненнями, стаття 20 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", пункти 59, 61 "Положения об охране и использовании памятников истории и культуры", затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.82 N 865).
Водночас відповідно до пункту "В" статті 10 зазначеного Положення про релігійні об'єднання громади віруючих могли користуватись для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради депутатів трудящих за договором оренди. Останній, згідно зі статтею 34 Положення, укладався з окремими віруючими, які й несли відповідальність за цим договором. Тому спори, що виникають між його сторонами при зміні, розірванні або виконанні зазначеного договору, не підвідомчі арбітражним судам.
Відповідно до статті 16 Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України.
6. Відповідно до статей 17 і 18 Закону кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України "Про власність").
7. Відповідно до статті 17 Закону і статті 46 Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р. N 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" зазначені державні органи зобов'язані протягом 19921993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 N 53/94-рп дію цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.
8. Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в арбітражний суд. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права колишнього власника або право володіння і користування спірними будівлями та майном, які належать їй в силу закону чи договору (статті 48 і 57 Закону "Про власність", стаття 58 Закону "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування"). Свої вимоги вона може обгрунтовувати всіма видами допустимих відповідно до законодавства доказів, що мають значення для вирішення спору.
9. Відповідно до нової редакції пункту 3 статті 14 АПК України спори про визнання недійсними рішень обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо повернення або передачі у власність релігійних організацій культових будівель чи майна підвідомчі Вищому арбітражному суду України. Зазначена підвідомчість установлена з моменту набуття чинності Закону України від 30 червня 1993 р. N 3345- XII "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України", тобто з 26 липня 1993 року.
При вирішенні зазначених спорів необхідно враховувати:
9.1. Постановами Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 р. N 83 "Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям", Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1991 р. N 198 та від 8 червня 1992 р. N 311 "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям" затверджений перелік культових споруд визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування релігійним організаціям. За змістом цих постанов не допускається передача культових споруд, зазначених у переліку, також у власність релігійних організацій;
9.2. Згідно з пунктом 6 постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 р. "Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. "Про внесення змін до постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації") на відповідні державні органи покладено обов'язок забезпечити згідно із зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням:
- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі та майно на момент їх переходу у власність держави;
- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку;
- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;
- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;
- інших суттєвих обставин у їх сукупності.
Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим.
Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови арбітражний суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, закріплених у статті 5 Закону. Тобто слід виходити з того, що врахування обопільних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях.
Не може вважатись пристосованим для відправлення масових богослужінь і релігійних обрядів такий вид культових будівель, як капличка, тобто споруда-усипальня на цвинтарі.
Арбітражні суди повинні захищати інтереси релігійних громад, що складаються з переселенців, які залишили у країнах, де проживали до переселення, культові будівлі та майно. Зокрема, слід визнавати недійсними рішення державних органів про передачу у власність релігійної організації культової споруди, якщо остання належить на праві користування громаді переселенців або їх нащадкам. Доказами, що свідчать про зазначені обставини, можуть бути повідомлення Міністерства закордонних справ України, іноземних установ тощо;
9.3. Під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того самого конфесійного напряму, наприклад, громад православної церкви, римо-католицької церкви тощо;
9.4. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому арбітражні суди повинні витребувати від Державного комітету України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або викликати посадових осіб зазначеного Комітету для дачі пояснень по суті справи у порядку, передбаченому статтями 30 і 65 АПК України;
9.5. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу України не передбачає винятків щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень відповідних державних органів про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу України). Якщо релігійна організація отримала статус юридичної особи після винесення державним органом зазначеного рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статуту у встановленому законом порядку;
9.6. Заінтересовані релігійні організації звертаються до арбітражного суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання такого позову виникла лише після введення в дію Закону України "Про власність" (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону, мали право звертатись до арбітражного суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку;
9.7. Якщо загальний суд прийняв до свого провадження заяву про визнання недійсним рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність, то зазначена обставина не може бути підставою для відмови у прийнятті такої заяви арбітражним судом (пункт 2 статті 62 АПК) або для припинення ним провадження у справі (пункт 2 статті 80 АПК), оскільки зазначена категорія спорів не підвідомча загальним судам. Розгляд таких справ загальними судами не впливає на перебіг строку позовної давності, але може бути визнаний поважною причиною його пропуску залежно від конкретних обставин (стаття 80 Цивільного кодексу України);
9.8. До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених у статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України "Про власність" зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями та майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому в арбітражних судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі та майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі та майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи зі змісту чинного законодавства;
9.9. Рішення компетентного державного органу, зазначеного у статті 17 Закону, про повернення або передачу культової будівлі або майна у власність конкретної релігійної громади є необоротним, тобто таким, що не може бути скасовано наступним рішенням цього ж органу. Перехід права власності на будівлю або інше майно може бути визнано недійсним лише за рішенням суду у встановленому законодавством порядку.
10. Арбітражний суд повинен відмовляти релігійним організаціям у прийнятті позовних заяв про витребування культових будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення належного державного органу, відповідно до якого зазначеним організаціям передається культова будівля або майно у володіння чи користування. Згідно зі статтями 348 (пункт 18) і 349 Цивільного процесуального кодексу України зазначене рішення є виконавчим документом. Тому за даних обставин немає спору, а є необхідність і можливість у примусовому виконанні зазначеного рішення відповідно до правил, викладених у розділі 5 ЦПК.
Арбітражним судам слід відмовляти у прийнятті цих позовних заяв відповідно до пункту 1 статті 62 Арбітражного процесуального кодексу України протягом всього строку чинності рішень зазначених державних органів.
11. Арбітражні суди повинні, як правило, визнавати за необхідне участь прокурора в арбітражному процесі при розгляді справ за участю релігійних організацій відповідно до вимог статті 29 АПК України.
12. Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 22.07.92 N 01-6/861 вважати таким, що втратило чинність.