документiв в базi
550558
Подiлитися 

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА
08.09.2016

Справа N 826/26538/15

Про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого, судді - Аліменка В. О., суддів: Карпушової О. В., Кучми А. Ю., за участю секретаря - Лебедєвої Ю. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, встановила:

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду міста з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив суд:

Визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України щодо встановлення у постанові Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року N 731 "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду для розрахунку з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадових окладів (тарифних ставок, ставок заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери на рівні 1012 гривень;

Визнати нечинними п. 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" від 16 вересня 2015 року N 731 у зв'язку з їх невідповідністю ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України, ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", що є порушенням ч. 3 ст. 113 Конституції України;

Зобов'язати Кабінет Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. N 1298) на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано незаконними п. 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" N 731 від 16 вересня 2015 року.

Зобов'язано Кабінет Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298) на рівні, що перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідачем, Кабінетом Міністрів України, подано апеляційну скаргу, у якій апелянт просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2015 року та прийняти нову постанову про повну відмову у задоволенні позовних вимог.

Свої вимоги апелянт аргументує тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та надано невірну правову оцінку діям Відповідача щодо правомірності визначення розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду для розрахунку з 01.09.2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, ознайомившись із наявними у справі доказами, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи адміністративний позов, виходив з того, що норми оскаржуваної постанови суперечать вимогам ст. 6 Закону України "Про оплату праці" та ст. 96 Кодексу законів про працю України, тому враховуючи протиправний характер постанови КМУ N 731 наявні правові підстави для зобов'язання КМ України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Додаток 1 до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298) на рівні, що перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

Щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій КМ України щодо встановлення в оскаржуваній постанові розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду для розрахунку з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадових окладів (тарифних ставок, ставок заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери на рівні 1012 гривень, суд першої інстанції зазначив, що оскільки способом реалізації такого повноваження є прийняття оскаржуваного акту (рішення), отже належним способом захисту прав позивача є саме визнання нечинною оскаржуваної постанови.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Так, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_3 працює старшим викладачем кафедри програмування факультету прикладної математики та інформатики Львівського національного університету імені Івана Франка, що підтверджується довідкою N 4496-Р від 07 жовтня 2015 року. Львівський національний університет імені Івана Франка є державним навчальним закладом, фінансування його діяльності, у тому числі виплата заробітної плати його працівників, здійснюється з Державного бюджету України.

Відповідно до роз'яснення Львівського національного університету імені Івана Франка N 4496-Р від 07 жовтня 2015 року посада старшого викладача має встановлений тарифний розряд 17, тарифний коефіцієнт 3.

Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року N 731 "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" встановлено, що абзац другий примітки 1 до додатка 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298 "Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Офіційний вісник України, 2002 року, N 36, ст. 1699; 2005 року, N 34, ст. 2064; 2008 року, N 100, ст. 3308; 2013 року, N 26, ст. 858, 2014 року, N 34, ст. 909) після цифр і слова "852 гривні" доповнити словами і цифрами ", з 1 вересня 2015 р. - 1012 гривень".

Отже, з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадові оклади (тарифні ставки, ставки заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери розраховуються виходячи з розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду - 1012 гривень.

Встановивши обставини справи, колегія суддів апеляційної інтонації вважає за необхідне перейти до визначення правового регулювання спірних правовідносин та оцінки наявних доказів.

Відповідно до статті 1 Конституції України - Україна є соціальна та правова держава. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (стаття 22). Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Законом України від 19.10.2005 року N 2997-IV ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці N 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються, прийняту на 54-й сесії Генеральної конференції Міжнародної організації праці 22 червня 1970 року.

У ч. 1, 2 ст. 1 Конвенції МОП N 131 йдеться про те, що кожний член Міжнародної Організації Праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується створити систему встановлення мінімальної заробітної плати, яка охоплювала б усі групи, найманих працівників, умови праці яких такі, що зумовлювали б доцільність такого охоплення.

Компетентний орган влади в кожній країні за погодженням або після широких консультацій з представницькими організаціями заінтересованих роботодавців і працівників, де такі організації є, визначає охоплені групи найманих працівників.

Кожен член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, у першій доповіді про застосування цієї Конвенції, яка подається відповідно до статті 22 Статуту Міжнародної Організації Праці, перераховує всі групи найманих працівників, які можуть не бути охопленими виконанням цієї статті, указуючи причини цього, і повідомляє в подальших звітах про стан свого законодавства й практики щодо неохоплених груп, а також про те, наскільки надано чинності або наскільки передбачається надати чинності Конвенції стосовно таких груп.

Відповідно до ст. 2 Конвенції - мінімальна заробітна плата має силу закону й не підлягає зниженню, а незастосування цього положення спричиняє застосування належних кримінальних або інших санкцій щодо відповідної особи чи осіб.

Частиною 1 ст. 4 Конвенції передбачено, що Кожен член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, створює та/або зберігає процедуру, пристосовану до умов і потреб держави, згідно з якою можна час від часу встановлювати й регулювати мінімальні ставки для груп найманих працівників, охоплених виконанням статті 1 цієї Конвенції.

Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 94 Кодексу законів про працю України від 10.12.71 N 322-VIII (далі - КЗпП України), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 95 КЗпП України дано визначення поняттю "мінімальна заробітна плата", яке кореспондує із визначенням наведеним у ст. 3 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.95 року N 108/95-ВР (далі - Закону N 108/95-ВР) - мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Статтею 6 Закону N 108/95-ВР зокрема визначено, що основою організації оплати праці є тарифна система, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифна сітка (схема посадових окладів) формується на основі:

тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати;

міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники) розробляються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення.

Тарифна система оплати праці не поширюється на гранти.

Також, ч. 1, 2 ст. 8 Закону N 108/95-ВР встановлено те, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону.

Колегія суддів, проаналізувавши вище викладені положення законодавства, приходить до висновку, що тарифна ставка - це норма оплати праці робітників відповідно до спеціальності й кваліфікації за одиницю часу, а посадовий оклад - це норма оплати праці керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців за місяць.

Схеми посадових окладів - це перелік посад і відповідних посадових окладів, що визначаються, як правило, не у фіксованому розмірі, а у вигляді верхньої і нижньої межі посадового окладу за кожною посадою.

Стаття 98 Кодексу законів про працю України, якій консолідує ст. 13 Закону України "Про оплату праці" визначає, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та (на їх виконання) інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів.

Умови визначення розміру оплати праці працівників бюджетної сфери закріплено у постанові КМУ N 1298, якою затверджено Єдину тарифну сітку (Додаток N 1) та Схему тарифних розрядів посад керівних, наукових, науково-педагогічних, педагогічних працівників, професіоналів, фахівців та інших працівників бюджетних установ, закладів та організацій (Додаток N 2). На її основі, ухвалено наказ МОН N 557, в якому затверджено схему тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ.

Тобто, базою розрахунку ставки (окладу) робітника першого розряду виступає розмір мінімальної заробітної плати та тарифна ставка робітника першого розряду встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у науковому висновку Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України щодо розміру посадових окладів (тарифних ставок) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет на 2015 рік" (час виникнення спірних правовідносин) розмір мінімальної заробітної плати становить 1378 грн.

Отже, п. 1 Постанови 731 про доповнення абзацу другого примітки 1 до додатка 1 до Постанови КМ України N 1298 після цифр і слова "852 гривні" словами і цифрами ", з 1 вересня 2015 р. - 1012 гривень" є меншою законодавчо визначеному розміру мінімальної заробітної плати.

З огляду на викладене, норми оскаржуваної постанови суперечать вимогам ст. 6 Закону України "Про оплату праці" та ст. 96 Кодексу законів про працю України.

Статтею 162 КАС України визначено повноваження суду при вирішенні справи, а саме, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

В постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року N 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначено, із змісту статті 162 КАС України випливає, що в разі задоволення позову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із встановлених законом способів захисту порушеного права позивача: про скасування або визнання нечинними рішення чи окремих його положень.

При цьому суди повинні мати на увазі, що одночасне застосування обох способів захисту порушеного права - визнання спірного акта нечинним та скасування такого акта - є помилковим.

Скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.

Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.

При цьому суди повинні виходити з того, що вимоги про визнання акта владного органу недійсним або неправомірним тощо є різними словесними формами вираження одного й того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання акта протиправним.

Ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили (п. 10.2 (Постанова N 7)).

Однак, в даному випадку суд першої інстанції лише визнав незаконними п. 1, 2 Постанови N 731, не визнаючи їх скасованими чи нечинними, що на думку суду апеляційної інстанції не може бути належним захистом прав Позивача.

Так, колегія суддів зазначає, що оскільки Постанова N 731 з моменту набрання чинності відразу породила правові наслідки, саме на підставі вказаного нормативно-правового акту нараховувалась заробітна плата працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ, тому існують підстави для визнання п. 1, 2 Постанови N 731 нечинними.

Також, колегія суддів зазначає, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

Відповідна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом України, зокрема в постанові від 03.02.2016 року справа N 826/72/15, в постанові від 12.04.2016 року справа N 813/7851/13-а, в постанові від 02.12.2015 року справа N 826/17403/14 та інших.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч. 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Проте, згідно правової позиції Європейського суду з прав людини, викладеної в рішенні Олссон проти Швеції від 24.03.88 року встановлено, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Отже, в даному випадку задоволенню підлягає і позовна вимога про зобов'язання Кабінету Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату, оскільки в даному випадку посилання Відповідача на Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 щодо дискреційних повноважень не можуть бути застосовані.

Колегія суддів також, зазначає, що в частині визнання протиправними дій Кабінету Міністрів України щодо встановлення в оскаржуваній постанові розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду для розрахунку з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадових окладів (тарифних ставок, ставок заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери на рівні 1012 гривень, погоджується із висновком суду першої інстанції, що вказана позовна вимоги не підлягає задоволенню, оскільки способом реалізації такого повноваження є прийняття оскарженого акту (рішення), отже, належним способом захисту прав позивача є саме визнання нечинною оскаржуваної постанови.

Отже, проаналізувавши вище викладене, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що абзац 2 резолютивної частини постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року підлягає зміні.

В решті постанова прийнята відповідно до норм законодавства.

Згідно до ч. 1 ст. 201 КАС України, підставами для зміни постанови суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

Керуючись ст. 160, 195, 196, 198, 201, 205, 207, 254, 265 КАС України, колегія суддів постановила:

Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року - задовольнити частково.

Абзац 2 (другий) резолютивної частини постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року викласти в такій редакції:

"Визнати незаконними та нечинними п. 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" N 731 від 16 вересня 2015 року.

Доповнити резолютивну частину постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року таким абзацом:

"Зобов'язати Кабінет Міністрів України, відповідно до частини 11 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, після набрання постановою суду законної сили невідкладно опублікувати резолютивну частину даної постанови суду у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено".

В решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий, суддя В. О. Аліменко

Судді:

О. В. Карпушова

А. Ю. Кучма

^ Наверх
наверх